Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.
Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм – тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.
– Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.
Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.
– Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.
– Ти не Рудольф.
– Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.
Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.
– Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.
Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.
– Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?
– Справді, чому? – здивовано відповідаю я. – Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?
Вона киває головою.
– Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?
– Лікар теж? – питаю я.
– Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.
– А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.
Ізабела сміється.
– Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.
– То яка ж вона тоді?
Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.
– Її тоді зовсім немає, – каже вона.
Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.
– Що ж тоді залишається, коли трави немає? – питаю я.
– Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.
– Що? Що її там немає?
– Ні, як воно вмить стає на своє місце – трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш – інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.
– Хто, Ізабело? – дуже обережно питаю я.
– Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб
