міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.
Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.
– Тобі треба надягнути капелюшок, Ізабело, – кажу я. – Так хоче лікар.
Вона кидає капелюшок у квіти.
– Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар – спітніла сова.
Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.
– Ти їх чуєш?
– Звичайно, – з полегшенням кажу я. – Їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-дієз-мажор.
– А що таке фа-дієз-мажор?
– Це такий тон. Найприємніший з усіх.
Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.
– Тепер вони дзвенять у мені?
Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.
– Оцей ось зовсім неприємний.
– Значить, він дзвенить у до-мажор.
– Обов’язково має бути мажор?
– Може бути також і мінор.
– А обидва разом?
– У музиці – ні, – кажу я, загнаний на слизьке. – Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.
– Один за одним. – Ізабела дивиться на мене з легким презирством. – Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?
– І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.
Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан, одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.
– Що сталося? – злякано питаю я.
– Гадюки, – відповідає вона, показуючи на грядку.
Я оглядаю квіти.
– Там нема ніяких гадюк, Ізабело.
– Є! Он! – Вона показує на тюльпани. – Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.
– Вони нічого не хочуть. Це квіти, – пояснюю я, нічого не розуміючи.
– Вони торкалися мене! – Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.
Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.
– Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.
Ізабела важко дихає.
– Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!
– Їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.
Ізабела прихиляється до мене. Я раптом
