віриш у це?
Ґеорґ знизує плечима:
– А чому б і ні? Може, Ліза знову приманить його сюди. Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.
– Добре, що він не бачив її вдень.
– Це стосуться не тільки Лізи, – Ґеорґ дивиться на мене трохи збентежено. – А чому ти кажеш так про неї? Вона ж зовсім не погана.
– У неї зранку бувають добре помітні мішки під очима. І, крім того, вона аж ніяк не романтична. Груба, як двірник.
– Не романтична! – Ґеорґ презирливо посміхається. – Яке це має значення! Є багато видів романтики. Грубість теж має свою принадність.
Я пильно дивлюсь на нього. Невже й Ґеорґ заглядається на Лізу? Він якось підозріло не говорить про свої особисті справи.
– Ризенфельд, безперечне, під романтикою розуміє пригоду у вищому світі, – кажу я, – а не інтрижку з жінкою різника.
Ґеорґ махає рукою.
– Хіба не все одно? Вищий світ часто поводиться вульгарніше за різника.
Ґеорґ у нас знавець вищого світу. Він одержує «Берлінер Тагеблатт» і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й вищого світу. Він прекрасно інформований у цьому. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не знав, кожне важливе розлучення в аристократичних колах ніби алмазом вкарбовується в його пам’ять. Ґеорґ не сплутує їх навіть тоді, коли то вже третє чи четверте розлучення. Він знає всі театральні постановки, читає критичні статті, знає про житя на Курфюрстендамм[3]. І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу – читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом «Тетлер» та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Ґеорґ ніколи не бував у Берліні, а за кордоном – тільки солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свою професію, однак після смерті батька йому довелось узяти на себе управління фірмою, бо Генрих був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Ґеорґові трохи забути розчарування – це його пристрасть і його відпочинок.
– Вульгарна дама з вищого світу годиться для справжнього цінителя, – зауважую я, – а не для Ризенфельда. Цей чавунний диявол має соромливу уяву.
– Ризенфельд! – Ґеорґ презирливо кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами – тільки жалюгідний вискочка. Що знає цей міщанин, який казиться з нудьги, про пікантний скандал із розлученням графині Гомбург? Або про останню прем’єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув такого прізвища! А Ґеорґ знає аристократичний довідник і довідник діячів мистецтв майже напам’ять.
– Нам слід було б послати Лізі букет квітів, – каже Ґеорґ. – Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.
– Зроби це сам, – відповідаю я, знову запитливо поглядаючи на нього. – Скажи мені краще, чи Ризенфельд вписав у замовлення пам’ятник, полірований з усіх боків?
– Аж два. Другий – завдяки
Одна з респектабельних вулиць у Берліні.
