б не випив.
– Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?
– Справді, – кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
– Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.
– Переходьмо на «ти» – пропонує він мені. – Ми ж брати. Нахлібники смерті. – Він заливчасто сміється. – Мене звуть Алекс.
– Рольф, – відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
– Рольф? – перепитує Ризенфельд. – Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?
– Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.
Ризенфельд похитується.
– Ну, нічого, не велике горе, – великодушно каже він. – Хлопці, давно я не почував себе так добре. У вас є ще кава?
– Звичайно, – відповідає Ґеорґ. – Рольф уміє готувати її, як ніхто.
Похитуючись, ми проходимо у затінку церкви Божої Матері по Гакенштрассе. Спереду дибає, як лелека, самотня постать і завертає в наші ворота. Це фельдфебель Кнопф, що повертається з свого рейду по міських пивницях. Ми йдемо слідом за ним і наздоганяємо його аж біля чорного обеліска, де він, як завжди, зупиняється в своїх справах.
– Пане Кнопф, так не годиться! – кажу я.
– Вільно! – не обертаючись, командує він.
– Пане фельдфебель, так не годиться! – повторюю я. – Це свинство! Чому ви не робите цього у себе в квартирі?
Він швидко повертає голову.
– Щоб я в своїй кімнаті мочився? Ви збожеволіли?
– Не в кімнаті. У вас у квартирі є чудовий туалет. Користуйтесь ним. Невже ви не можете пройти ще якихось десять метрів?
– Дурниці!
– Ви забруднюєте символ нашої фірми! Крім того, робите блюзнірство. Це ж надгробок. Свята річ.
– Він стане надгробком аж на цвинтарі, – каже Кнопф, рушаючи до дверей. – На добраніч, панове.
Він кланяється нам і стукається при цьому головою об одвірок. Потім, сердито бурмочучи, зникає в сінях.
– Хто це такий? – питає Ризенфельд, коли ми заходимо в кімнату.
– Ваша протилежність. Абстрактний п’яниця. П’є без будь-якої фантазії. Не потребує ніякої допомоги ззовні. Жодних картин, які б розпалювали його бажання.
– Зрозуміло! – Ризенфельд вмощується біля вікна. – Горілчана бочка. Людина живе мріями. Ви цього ще не знаєте?
– Ні. Для цього я ще надто молодий.
– Ви не надто молодий. Просто ви продукт війни – емоційно недозрілий, але вже досвідчений у вбивстві.
– Мерсі, – кажу я. – Як вам подобається кава?
Хміль, очевидно, вже втрачає силу. Ми знову перейшли на «ви».
– Як ви вважаєте, та дама, що напроти,
