мавпи. Ерна не бачить мене, але я ще здалеку пізнаю її руде волосся. Вона безсоромно висить на плечі типового юного спекулянта. Я не рухаюся з місця, але почуваю себе так, ніби проковтнув ручну гранату. Ось вона танцює тут, негідниця, якій я присвятив десять віршів з своєї неопублікованої збірки «Пил і зорі», – а мені цілий тиждень брехала, що дістала струс мозку і їй заборонено виходити з дому. Казала, нібито впала в темряві. Так, упала, але на груди цьому молодикові в двобортному смокінгу і з масивним перснем на лапі, якою він обіймає Ерну. А я, йолоп, ще сьогодні по обіді послав їй рожеві тюльпани з нашого саду з віршем у три строфи під назвою «Травневий молебен Пану»… А що, коли вона оце зараз прочитала його своєму спекулянтові? Я саме бачу, як вони обоє корчаться від сміху.
– Що з вами? – горлає Ризенфельд. – Вам погано?
– Жарко, – кажу я, відчуваючи, як піт стікає в мене по спині. Я розлючений, що Ерна може обернутися і побачити мене червоного й спітнілого, а я зараз понад усе хотів би мати вигляд світської людини – гордовитої, холодної й байдужої. Я швидко витираю хусточкою обличчя. Ризенфельд безжально сміється. Ґеорґ помічає це.
– А ви й самі дуже пітнієте, Ризенфельд, – каже він.
– У мене це зовсім не те! Це піт здоров’я! – кричить Ризенфельд.
– Це пітніє час, що мчить, не знаючи впину, – ущипливо кажу я, відчуваючи, як солона волога тече вже мені в рот.
Ерна наближається до нас. Вона дивиться на музикантів. Очі її сяють радістю. Я надаю своєму обличчю трохи здивованого вигляду і гордовито посміхаюся – а тим часом комірець у мене вже геть змокрів од поту.
– Та що з вами? – кричить Ризенфельд. – Ви зараз скидаєтесь на лунатика-кенгуру!
Я не слухаю його. Ерна обертається. Я ще деякий час холодно розглядаю тих, що танцюють, потім удаю, ніби випадково помітив її, і недбало піднімаю два пальці для привіту.
– Він з глузду з’їхав! – горлає Ризенфельд крізь синкопи фокстроту «Отець небесний».
Я не відповідаю. Мені престо відібрало мову: Ерна навіть не глянула на мене.
Музика, нарешті, затихає. Танцювальний майданчик поволі порожніє. Ерна зникає в ніші.
– Вам зараз скільки – сімнадцять чи сімдесят? – кричить Ризенфельд.
Тому, що в цю мить оркестр замовк, його голос розлягається на всю залу. До нас обертаються кілька десятків людей; сам Ризенфельд налякався. Я найохочіше сховався б під стіл, але тут мені спадає на думку, що присутні можуть сприйняти запитання, як звичайну пропозицію покупця, і тому байдужим тоном голосно відповідаю:
– Сімдесят один долар за штуку і ні цента менше!
Моя відповідь відразу зацікавлює всіх.
– Про що йдеться? – питає з-за сусіднього столика якийсь чоловічок з дитячим обличчям. – Я завжди цікавлюсь хорошими речами. Звичайно, за готівку. Моє прізвище Ауфштайн.
– Фелікс Кокс, – відрекомендовуюсь я у відповідь, радий, що не розгубився. – Йдеться про двадцять флаконів духів. На жаль, цей пан уже
