Вацека напроти спалахує вікно, ніби освітлена картина в похмурому музеї. За гардиною ми бачимо Лізу. Вона саме одягається і стоїть тільки в бюстгальтері та дуже коротких білих шовкових трусиках.
Ризенфельд свистить носом, як ховрах. Його смішної меланхолії як і не було. Я встаю, щоб ввімкнути світло.
– Не треба, – шипить вш. – Невже ви зовсім не відчуваєте поезії?
Він крадеться до вікна. Ліза починає натягати через голову вузьку сукню. Вона звивається, як змія. Ризенфельд голосно зітхає:
– Ласий шматочок. Ох же чорт, який зад! Мрія, а не зад! Хто це?
– Сусанна в купелі, – заявляю я. Цим я хочу делікатно натякнути йому, що ми зараз скидаємось на старих козлів, які стежать за нею.
– Дурниці! – Вояжер із запитами Ейнштейна не зводить погляду з світлого, ніби залитого золотом, вікна. – Мене цікавить, як її звати.
– Не уявляємо. Ми бачимо її вперше. Сьогодні опівдні вона ще там не жила.
– Справді?
Ліза вже одягла сукню і розправляє її руками. Ґеорґ за спиною Ризенфельда наливає собі й мені по чарці. Ми тихенько випиваємо.
– Породиста жінка! – каже Ризенфельд, який усе ще не може відлипнути од вікна. – Видно, що справжня дама! Напевно, француженка.
Ліза, наскільки нам відомо, чешка.
– Може, це мадемуазель де ля Тур, – кажу я, щоб ще більше розпалити Ризенфельда. – Я вчора десь тут чув таке ім’я.
– От бачите! – Ризенфельд на мить обертається до нас. – Я ж казав, що француженка! Відразу видно – це je ne sains quoi[2]. Вам не здається, пане Кроль?
– Вам це видніше, пане Ризенфельд.
Світло в Лізиній кімнаті гасне. Ризенфельд виливає горілку в своє здавлене комірцем горло і знову притуляється обличчям до шибки. За хвилину Ліза з’являється в дверях будинку і йде вниз вулицею. Ризенфельд дивиться їй услід.
– Чарівна хода! Вона не дріботить, а робить широкі кроки! Струнка пантера! Жінки, які дріботять, – чистісіньке розчарування. Але ця – за неї я ручусь!
При словах «струнка пантера» я швидко п’ю ще одну чарку. Ґеорґ, потонувши в кріслі, беззвучно сміється. Ми свого досягли! Тепер Ризенфельд обертається. Обличчя в нього сяє, як блідий місяць.
– Вмикайте світло, панове! Чого ми ще чекаємо? Швидше у вир життя!
Ми виходимо слідом за ним у теплу ніч. Я дивлюсь на його жаб’ячу спину. Якби я міг так легко преборювати свої сумніви і свій відчай, як оцей майстер міняти декорації, з заздрістю думаю я.
«Червоний млин» повний-повнісінький. Ми знаходимо вільний столик тільки біля самого оркестру. Музика й так гучна, а біля нашого столика вона просто оглушлива. Спочатку ми, розмовляючи, кричимо один одному у вухо, потім переходимо на жести, як тріо глухонімих. Танцювальний майданчик такий переповнений, що люди ледве можуть рухатися. Та Ризенфельда це не турбує. Він наглядів біля стойки жінку в білому шовку, кидається до
Щось особливе (
