розмова про добру волю і Божу могутність. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все церковне вчення.
Він добродушно підводиться. Його лице пашить здоров’ям. Верніке і я здаємось хирлявими в порівнянні з цим чванькуватим попом.
– Благословенний сніданок, – каже він. – А тепер мені ще треба йти до інших своїх парафіян.
Ми не реагуємо на слово «інших». Бодендик виходить.
– Ви не помітили, що священики й генерали здебільшого живуть страшенно довго? – питаю я Верніке. – їх не гризуть сумніви й турботи. Вони часто бувають на свіжому повітрі, вони влаштовані на все життя, їм не треба думати. Одні мають катехізис, а другі – військовий устав. Це зберігає молодість. До того ж, і ті й ті користуються великою пошаною. Одні мають доступ до Бога, а другі – до кайзера.
Верніке запалює сигару.
– А чи помітили ви ще, яку перевагу має вікарій у суперечці? – питаю я. – Ми повинні поважати його віру, а він нашу невіру – ні.
Верніке пускає дим у моєму напрямку.
– Він вас сердить, а ви його ні.
– Отож бо й є! – кажу я. – І це мене ще більше сердить!
– Він знає це, тому й такий упевнений.
Я виливаю собі все вино. Його залишилось ледве півтори чарки – решту випив поборник Бога. Вино добре – «Форстер-Єзуїтенгартен», урожаю 1915 року. Таке вино треба пити тільки ввечері, з дамою.
– А вас? – питаю я.
– Мене все це не стосується, – відповідає Верніке. – Я своєрідний регулювальник духовного життя. Я пробую трохи навести порядок на цьому роздоріжжі, але за самий рух не відповідаю.
– А я завжди почуваю себе відповідальним за все на світі. Може, я просто психопат?
Верніке вибухає образливим сміхом.
– Ви, мабуть, хотіли б бути ним! Але це не так просто! Ви зовсім нецікаві. Цілком нормальна посередня людина.
Я виходжу на головну вулицю. Від ринку повільно рухається колона демонстрантів. Дехто з тих, хто зібрався поїхати в неділю за місто, у світлих костюмах, з дітьми, пакуночками з їжею, велосипедами й різними яскравими ганчірками, ще розгублено метушаться, ніби чайки на тлі чорної хмари; та ось колона наблизилась і загородила всю вулицю.
Це демонстрація інвалідів війни, які протестують проти своїх жалюгідних пенсій. Спереду в колясці їде обрубок людини – тільки голова й тулуб, рук та ніг немає. Тепер уже не можна побачити, чи ця людина була колись висока на зріст чи низька. Навіть по плечах не визначиш, бо руки ампутовано так високо, що нема до чого причепити протези. Голова в обрубка кругла, очі карі, жваві, він носить вуса. Хтось, очевидно, щодня піклується про нього: він поголений, волосся й вуса підстрижені. Його коляску – власне, просто дошку на коліщатах – тягне однорукий. Обрубок сидить дуже прямо, пильнуючи, аби не впасти. За ним їдуть по три в ряд коляски безногих – з великими колесами на гумових шинах, які інваліди крутять руками. Шкіряні фартухи, що прикривають місця, де мають бути ноги, сьогодні відстебнуті. Видно кукси. Штани довкола них старанно підкочені.
Далі
