Ті, що розкинулися на сидіннях, – круглолиці, гладкі – ніяковіють від того, що вскочили в таку халепу. Пішоходам на тротуарах легше: вони просто відводять погляд і тягнуть за собою дітей, які весь час зупиняються і просять пояснити, що таке каліки. Хто може, звертає в бічні вулиці.
Сонце стоїть високо і пече немилосердно. Інваліди починають пітніти. По їхніх безкровних обличчях котиться нездоровий піт. Зненацька за ними лунає автомобільний сигнал. Один із власників машин не витримав: він хоче виграти кілька хвилин і пробує випередити колену по тротуару. Всі інваліди обертаються. Вони нічого не кажуть, а тільки розтягуються і перепиняють шлях. Тепер, щоб проїхати, машині довелося б давити їх. У ній сидить молодий чоловік у світлому костюмі та солом’яному брилі і дівчина. Він робить кілька безглуздих, розгублених жестів і запалює сигарету. Кожен із інвалідів, ідучи повз машину, зиркає на нього. Не з докором, ні, – він дивиться на сигарету, міцний аромат якої розноситься по вулиці. Це дуже дорога сигарета, а жоден із демонстрантів уже не може дозволити собі часто палити. Тому вони хочуть принаймні понюхати тютюнового диму.
Я йду слідом за колоною до церкви Божої Матері. Там стоять два нацисти в мундирах і тримають великий плакат:
«Ходіть до нас, камради! Адольф Гітлер допоможе вам!»
Колона обходить навколо церкви.
Ми сидимо в «Червоному млині». Перед нами пляшка шампанського. Вона коштує два мільйони марок – стільки, як безногий інвалід з сім’єю одержує пенсії за два місяці. Шампанське замовив Ризенфельд.
Він примостився так, щоб було видно весь танцювальний майданчик.
– Я знав це з самого початку, – каже він, – але хотів побачити, як ви дуритимете мене. Аристократи не живуть напроти контор надмогильних пам’ятників та ще й у таких будинках!
– Для такої світської людини, як ви, це на диво помилковий висновок, – кажу я. – Ви ж повинні знати, що аристократи зараз майже тільки там і живуть. До цього спричинилась інфляція. Палацам настав кінець, пане Ризенфельд. А хто й має палац, то здає його по кімнатах. Гроші, які дістались у спадок, розтанули. Королівські високості живуть у мебльованих кімнатах, полковники, що колись бряжчали шаблями, тепер скрегочуть зубами, ставши страховими агентами, графині…
– Годі! – перебиває Ризенфельд. – Мені аж сльози навертаються на очі! Не треба більше нічого пояснювати. Але про фрау Вацек я знав з самого початку. Я тільки розважався, дивлячись на ваші невдалі спроби обдурити мене.
Він стежить за Лізою, яка танцює з Ґеорґом фокстрот. Я не нагадую йому про те, як він назвав Лізу француженкою з ходою стрункої пантери – боюсь, що оденвальдський Казанова тоді відразу порве з нами стосунки, а нам конче потрібна партія граніту.
– Зрештою, це не зменшує її принадності, – примирливо заявляє Ризенфельд. – Навпаки, ставить її ще вище. Така породиста жінка, і з самої гущі народу!
