мільйонами Бодендиків. І сіра тінь церкви розрослася над цілими країнами і задушила життєрадісність, а з Ероса, веселого Ероса, зробила потаємну, орудну, гріховну історію розпусти і нічого не простила, незважаючи на всі проповіді любові й прощення, тому що прощати – це значить сприймати інших такими, які вони є, а не вимагати каяття, вірності й покори, перш ніж буде сказано «Ego te absolvo»[5].
Ізабела чекала мене надворі. Верніке дозволив їй виходити вечорами в сад, якщо хтось гулятиме з нею.
– Що ти робив там, усередині? – неприязно питає вона. – Допомагав приховувати все?
– Я грав.
– Музика теж приховує. Більше, ніж слова.
– Є така музика, що оголює все, – кажу я. – Музика сурм і барабанів. Вона завдала багато лиха світові.
Ізабела обертається.
– А твоє серце? Воно хіба не барабан?
Так, думаю я, барабан, повільний і тихий, але все ж таки він робить чимало шуму і завдає чимало лиха. Може, я саме через нього недочув солодкого поклику життя, який почули ті, хто не протиставляє свого Я життю і не вимагає пояснень, ніби він настирливий кредитор, а не перелітний мандрівник, що не залишає після себе сліду.
– Послухай моє серце, – каже Ізабела. Вона бере мою руку і притуляє до своїх грудей. – Ти відчуваєш його?
– Відчуваю, Ізабело.
Я забираю руку, однак у мене таке почуття, ніби я її не забрав. Ми обминаємо невеличкий водограй, що дзюрчить собі в присмерку, наче про нього забули. Ізабела занурює руки в басейн і бризкає водою.
– А куди діваються сни вдень, Рудольфе? – питає вона.
Я зиркаю на неї.
– Мабуть, сплять, – обережно кажу я, знаючи, куди вона може завести такими запитаннями.
Ізабела знову занурює руки у воду. Вкриті маленькими бульбашками повітря, вони переливаються сріблом, наче якийсь невідомий метал.
– Як же вони можуть спати? – каже Ізабела. – Адже вони самі живий сон. Їх же бачиш лише тоді, коли спиш. А де вони діваються вдень?
– Може, вони висять, як кажани, у великих підземних печерах або, як совенята, у глибоких дуплах на деревах, і чекають ночі.
– А якщо ніч не настає?
– Ніч завжди настає, Ізабело.
– Ти впевнений у цьому?
Я дивлюсь на неї.
– Ти питаєш, як дитина.
– А як діти питають?
– Так, як ти. Все питають і питають, аж поки не доводять до того, що дорослі не знають, як відповісти, і бентежаться або починають сердитись.
– Чого ж вони сердяться?
– Бо зненацька помічають, що в них є щось страшенно фальшиве, і не хочуть, щоб їм нагадували про це.
– У тебе теж є щось фальшиве?
– Майже есє.
– А що саме?
– Не
Відпускаю гріхи твої (
