шепоче вона біля самого мого вуха. – Ти цього не знаєш? Він хоче вирватись, але вони стережуть його. Він стікає кров’ю і хоче злізти з хреста, однак вони не пускають. Вони міцно тримають його в тюрмах з високими баштами, обкурюють ладаном, моляться йому, але не випускають звідти. І ти знаєш чому?
– Ні.
Блідий місяць висить тепер на попелястому голубому небі над самим лісом.
– Тому що він дуже багатий, – шепоче Ізабела, – страшенно багатий. А вони хочуть утримати в себе його багатство. Коли б він вийшов з в’язниці, то відібрав би його в них, і вони б раптом усі сталі бідними. Так само, як і з тими, кого замикають у цій лікарні: інші забирають їхнє майно і роблять з ним, що хотять. Живуть, як багаті люди. Так само, як і зі мною.
Я пильно дивлюсь на неї. Обличчя в неї напружене, але по ньому нічого не можна зрозуміти.
– Що ти хочеш цим сказати? – питаю я.
Ізабела сміється.
– Усе, Рудольфе. Ти ж сам знаєш що! Мене привели сюди, бо я їм заважала. Вони хочуть володіти моїм майном. Якби я вийшла, їм би довелося повернута його. Хай беруть, мені воно не потрібне.
Я все ще не зводжу з неї погляду.
– Коли тобі нічого не треба, то ти ж можеш пояснити їм це. Тоді їм не буде чого тримати тебе тут.
– Тут чи десь-інде – хіба не все одно? Хай уже туг. Тут, принаймні, хоч їх немає. Вони як комарі. А кому хочеться жити з комарами? – Ізабела нахиляється вперед і пошепки додає: – Тому я й прикидаюсь.
– Ти прикидаєшся?
– Звичайно. Хіба ти не знаєш? Треба прикидатися, інакше вони розіпнуть на хресті. Однак вони дурні. Їх можна обдурити.
– Ти й Верніке обдурюєш?
– Хто це?
– Лікар.
– А, той, що хоче одружитись зі мною. Він такий, як і всі. Тут так багато в’язнів, Рудольфе, а ті, що за мурами, бояться. Однак розп’ятого на хресті вони бояться найбільше.
– Хто боїться?
– Всі, хто використовує його і живе з нього. Їх безліч. Вони запевняють, що вони добрі. Але роблять дуже багато зла. Хто просто злий, той може мало нашкодити. Люди бачать, що він злий, і остерігаються його. Але добрі – чого вони тільки не чинять! Ох, які вони криваві!
– Вони справді такі, – погоджуюсь я, сам якось дивно схвильований. – Вони зробили страшенно багато зла. Хто вважає, що тільки він правий, той безжалісний.
– Не йди більше туди, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Того, що на хресті. Він теж часом хотів би посміятися, поспати й потанцювати.
– Ти так думаєш?
– Цього б кожен хотів, Рудольфе. Вони повинні його звільнити. Але він для них небезпечний. Він не схожий на них. Він найнебезпечніший з усіх – він найдобріший.
– Тому вони його й тримають?
Ізабела киває головою. Я відчуваю в себе на щоці її подих.
– Інакше їм довелося б знову прибити його до хреста.
– Так, – кажу, – я теж так думаю. Вони б його убили, ті самі, що сьогодні моляться йому. Вони б убили його, як убивають безліч людей в його
