в широкій золотій рамі – залишки колишніх патріотичних збіговиськ. Зал кишма кишів жінками й дітьми. Поміж ліжками стояли валізи, горщики, примуси, їжа, врятовані меблі.
Фрау Лоозе байдуже сиділа на ліжку, що стояло посеред залу. Це була огрядна жінка зі скуйовдженим сивим волоссям.
– Твої батьки? – Вона дивилася на Гребера тьмяним поглядом, намагаючись щось пригадати. – Загинули, Ернсте, – пробурмотіла нарешті.
– Що?
– Загинули, – повторила вона. – А що ж іще?
Хлопчак в уніформі з розгону вдарився об коліно Гребера. Той відштовхнув його вбік.
– Звідки вам це відомо? – прошепотів Гребер і проковтнув клубок, що підкотився йому до горла. – Ви самі бачили? Де?
Фрау Лоозе втомлено похитала головою.
– Цього ніхто не міг бачити, Ернсте, – пробурмотіла вона. – Це був суцільний вогонь, крики, а тоді…
Голос її обернувся на якесь нерозбірливе мурмотіння, а потім воно затихло. Жінка мовчала й непорушно, невидющим поглядом дивилася перед себе, впершись руками в коліна, немовби сиділа в цьому залі сама-самісінька. Гребер втупив у неї очі.
– Фрау Лоозе, – промовив нарешті він повільно, затинаючись, – пригадайте, будь ласка! Коли ви бачили моїх батьків? Звідки вам відомо, що вони загинули?
Жінка звела на нього затуманені очі.
– Лена теж загинула, – пробурмотіла вона. – І Август. Ти ж їх знав…
Гребер невиразно пригадав двох дітей, які завжди жували на вулиці медяники.
– Фрау Лоозе, – промовив він і зловив себе на думці, що йому хочеться підняти її і добряче струсонути, – прошу вас, скажіть, звідки ви знаєте, що мої батьки загинули. Спробуйте пригадати! Ви самі їх бачили?
Але вона вже не слухала його.
– Лена… – шепотіла вона. – Її я теж не бачила. Вони мене не пустили до неї, Ернсте. Її не змогли зібрати докупи. А вона ж була така маленька. Навіщо тільки вони це роблять? Ти повинен це знати, адже ти солдат!
Гребер у відчаї озирнувся довкола. Якийсь чоловік пробирався поміж ліжками до них. Це був Лоозе. Він дуже схуд і постарів. Обережно поклав він руку дружині на плече, а та знову поринула у своє невтішне горе. Лоозе зробив Греберові знак.
– Вона ще не може цього збагнути, Ернсте, – промовив він.
Жінка поворухнулася, відчувши його руку. Повільно підвела очі.
– А ти можеш збагнути?
– Лена…
– А коли ти можеш це збагнути, – почала раптом вона, карбуючи кожне слово, немовби відповідала шкільний урок, – тоді ти не кращий від тих, хто все це затіяв.
Лоозе перелякано поглянув на сусідні ліжка. Але ніхто нічого не чув. Хлопчак в уніформі грався з двома малюками в схованки і з криком гасав поміж валізами.
– Не набагато кращий, – повторила жінка і похнюпила голову, знову перетворившись на клубок якогось тваринного смутку.
Лоозе кивнув Греберу. Вони відійшли вбік.
– Що сталося з моїми батьками? –
