до входу.
Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко й водночас насторожено, пильно та пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не бачили ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали й нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й не достатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих. Вони були насторожені, беззахисні й безпомічні.
Гребер побачив раптом, що так було не тільки з дітьми – очі всіх інших також рухались. Обличчя й тіла залишалися непорушними; люди прислухались, і не тільки вухами – прислухались опущеними плечима, ногами, впертими в коліна руками. Прислухалися всім єством, і лише очі їхні стежили за гуркотом, немовби підкоряючись якійсь німій команді.
І тоді Гребер відчув страх.
У задушливому сховищі сталася якась непомітна зміна. Шалений гуркіт не стихав, але звідкись немов повіяло свіжим повітрям. Заціпеніння минуло. Ніші вже не були переповнені згорбленими постатями; у них просто сиділо багато людей, і люди ті позбулися тупого страху; вони порозгинали спини, ворушилися і поглядали одне на одного. У них знову замість масок з’явилися обличчя.
– Полетіли далі, – промовив якийсь дідок, що сидів поруч з Елізабет.
– Вони ще можуть вернутися, – зауважив хтось. – Вони часто так роблять – пролетять, а потім вертаються, коли всі вже повилазять зі сховищ.
Обоє дітей заворушились. Якийсь чоловік позіхнув. Десь узялася такса і стала все обнюхувати. Закричало немовля. Люди порозгортали пакунки й почали вечеряти. Схожа на валькірію жінка пронизливим голосом гукнула:
– Арнольде! Ми забули вимкнути газ! Тепер на плиті все згорить. Чому ти про це не подумав?
– Не хвилюйтесь, – промовив дідок. – Під час повітряних нальотів газ у всьому місті відключають.
– Ще б пак – не хвилюватись! А коли знову підключать, то газу набереться повна квартира! Це ще гірше!
– Під час тривоги газ не відключають, – пояснив хтось педантичним, повчальним голосом. – Лише під час нальоту.
Елізабет дістала з кишені гребінець і дзеркальце й почала розчісуватись. У мертвотному світлі підвалу гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.
– Швидше б звідси вибратися! – прошепотіла вона. – Тут можна задихнутись!
Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум’яніло, на волоссі з’явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м’яка. До дівчини повернулося життя – ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене,
