і він знову йшов на фронт – цього разу на інший, де не стріляють, не носять гвинтівок і автоматів, але де на людину чекає не менша небезпека, ніж на справжньому.
Це сталося через три дні. За столом у кімнаті сорок вісім четверо грали в скат. Вони грали вже два дні, роблячи перерви лише для їжі та сну. Троє гравців мінялися; четвертий з-за столу не вставав. Його прізвище було Румель, він приїхав у відпустку три дні тому і якраз вчасно, щоб поховати свою дружину й доньку. Дружину він упізнав за родимкою на стегні – голови в неї не було. Після похорону він повернувся до казарми й почав грати в скат. Він ні з ким не розмовляв. Байдуже сидів за столом і грав. Гребер примостився біля вікна. Поруч, поклавши забинтовану праву ногу на підвіконня, сидів із пляшкою пива в руці єфрейтор Ройтер. Він був староста кімнати і страждав від подагри. Кімната сорок вісім була не лише притулком для нещасливих відпускників – вона була також госпіталем для легкохворих. За спинами гравців лежав сапер Фельдман. Він вважав справою честі відіспатись протягом трьох тижнів за всі три роки війни. Уставав чоловік лише для того, щоб поїсти.
– Де Бетхер? – запитав Гребер. – Ще не повернувся?
– Він подався в Гаст та Ібург. Сьогодні хтось позичив йому велосипед. Тепер він зможе об’їжджати за день по двоє сіл. Але в нього їх ще з десяток. А потім табори, по яких розвозили евакуйованих. До них сотні кілометрів. Як він туди дістанеться?
– Я написав у чотири табори, – сказав Гребер. – Від імені обох нас.
– Ти віриш у те, що одержиш відповідь?
– Ні. Але ж не лишається нічого іншого. Доводиться писати.
– А на чиє ім’я ти писав?
– На ім’я табірного начальства, крім того, в кожний табір особисто дружині Бетхера та моїм батькам.
Гребер дістав із кишені пачку листів і показав їх.
– Зараз віднесу на пошту.
Ройтер схвально кивнув.
– Де ти сьогодні побував?
– У міській школі та в гімнастичному залі церковної школи. Потім у гуртожитку і ще раз у довідковому бюро. Нічого нового.
Один із картярів, якого саме змінили в грі, підсів до них.
– Я не розумію, як ви, відпускники, можете жити в казармі? – промовив він до Гребера. – Щодо мене, то я тікав би якомога далі від самого казарменого духу. Знайшов би десь кімнатку, переодягнувся в цивільне і хоч на два тижні знову став би людиною.
– Хіба людиною стають після того, як одягають цивільне? – спитав Ройтер.
– Звичайно. А як же ще?
– От тобі й маєш, – звернувся Ройтер до Гребера. – Виходить, життя дуже просте, коли до нього ставитись просто. А в тебе є цивільний одяг?
– Немає. Він лежить під руїнами Гакенштрасе.
– Я тобі можу дещо позичити, якщо хочеш.
Гребер поглянув через вікно на двір казарми. Кілька взводів училися там заряджати гвинтівки, кидати гранати й віддавати честь.
– Яке безглуздя, – сказав він. – На передовій
