його на Гакенштрасе.
– Мені пора йти, – сказав він. – У мене зустріч, а я вже запізнююсь. На добраніч, Елізабет.
– На добраніч, Ернсте.
Якусь мить він ще дивився їй услід. Вона зникла, ніби розчинилася у темряві. «Треба було провести її додому», – майнула думка. Але йому було все байдуже. Він пригадав, що ще в дитинстві недолюблював її. Швидко повернувшись, Гребер рушив у напрямку Гакенштрасе. Але там нікого не було. Тільки місяць та моторошна тиша свіжих руїн, що, наче відлуння серед німого крику, зависла над свіжими руїнами. Над давніми руїнами тиша була інша.
Бетхер уже чекав на нього на сходах ратуші. Над ним у блідому місячному світлі невиразно поблискувала голова химери на ринві.
– Ну, ти що-небудь довідався? – запитав Бетхер ще здалеку.
– Ні, а ти?
– Також ні. У лікарнях їх немає, і це вже напевно. Я оббігав сьогодні майже всі лікарні. Ех, друже, і надивився ж я! Жінки й діти – це все ж таки не солдати! Ходімо, може, десь вип’ємо по кухлеві пива!
Вони перетнули Гітлерпляц. Їхні чоботи гриміли на всю площу.
– Ще один день минув, – зауважив Бетхер. – Але нічого не вдієш. Незабаром і відпустці кінець.
Він відчинив двері пивниці. Вони сіли за столик біля вікна. Штори були щільно запнуті. Нікельовані крани за стійкою тьмяно виблискували в сутінках. Очевидно, Бетхера знали в пивниці. Хазяйка сама принесла два кухлі пива. Бетхер глянув їй услід. Вона була повна, стегна погойдувались.
– Сидиш тут один як палець, – поскаржився він. – А десь сидить моя дружина. Така сама, сподіваюсь. Так можна й збожеволіти!
– Не знаю. Я зрадів би, якби раптом довідався, що десь сидять мої батьки. Байдуже де.
– Можеш і так радіти. Батьки – це, друже, не жінка, прожити можна й без них. Уже добре, коли вони здорові. А ось дружина…
Вони замовили ще по кухлеві пива й розгорнули свої пакети з вечерею. Хазяйка крутилася біля їхнього столика. Вона поглядала на ковбасу й жир.
– Хлопчики, а ви непогано живете! – мовила нарешті.
– Авжеж, непогано, – відповів Бетхер. – Маємо навіть по цілому подарунковому пакунку з м’ясом і цукром! Не знаємо тільки, куди з ними подітись. – Він ковтнув пива. – Тобі легше, – сказав гірко Греберові. – Ти підкріпишся, а потім підморгнеш якій-небудь повії і забудеш про своє нещастя!
– А хто забороняє це тобі?
Бетхер заперечливо похитав головою. Гребер здивовано подивився на нього. Такої відданості він просто не чекав від бувалого солдата.
– Вони надто худі, друже, – пояснив Бетхер. – Це просто прокляття, але мене приваблюють лише товсті жінки. Інших я просто не можу бачити. Нічого не виходить. Це все одно, якби я ліг у постіль із вішалкою для одягу. Тільки пишнотілі жінки! Інші не по мені.
– Ось і маєш саме таку, – Гребер кивнув на хазяйку.
– Е ні, ти помиляєшся! – Бетхер пожвавішав. – Тут величезна різниця, друже. Те, що ти бачиш, – це драглі, жир, у якому можна втопитися. Жінка показна, повна, пишна, нівроку.
