затарабанили тарілки.
– Слава Богу! – мовив Гребер. – Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.
– Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.
– Бомбардувальну каву?!
– Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.
– Як на передовій. Там перед наступом дають горілку й тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!
– Сто грамів.
Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.
– Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?
– Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!
– Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляшка. Я зайду й візьму її. Вип’ємо де-небудь на свіжому повітрі.
– Гаразд.
Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. У тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти на тлі високого й тривожного неба.
– У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, – сказав Гребер.
– Якби ж то можна було! Але куди? Війна скрізь.
– Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру – в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї нікуди не втечеш.
Вони підійшли до казарми.
– Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.
Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.
– Де Бетхер? – спитав Гребер.
Ройтер закрив книжку.
– Він просив передати тобі, що нічого не знайшов. Увігнався велосипедом у стіну й поламав його. Давня історія – біда сама не ходить. Завтра він вирушає пішки. Тому сьогодні сидить у пивниці та втішається. А що з тобою? Ти сам на себе не схожий.
– Нічого. Я зараз знов піду. Тільки дещо візьму.
Гребер почав порпатись у ранці. Він привіз із Росії пляшку джину й пляшку горілки. До того ж там ще мав бути арманьяк від Біндинга.
– Бери джин або арманьяк, – сказав Ройтер. – Горілки вже немає.
– Тобто?
– Ми
