злочин перед батьківщиною!
Гребер дістав арманьяк, надпив і знову сховав пляшку в кишеню.
– Ви пропащі романтики, – мовив до товаришів. – Потурбувалися б краще про себе!
Ройтер махнув рукою.
– Іди собі з Богом, сину мій! Забудь стройовий статут і спробуй побути людиною! Померти простіше, ніж жити, особливо для вас, героїчної молоді та цвіту нації!
Гребер поклав у кишеню ще пачку сигарет і склянку. Проходячи повз стіл, побачив, що Румель усе ще виграє. Ціла купа грошей лежала перед ним. Проте обличчя його лишилося незворушним, тільки блискучі краплі поту скочувались по ньому.
На сходах казарми було порожньо, як завжди після вечірньої перевірки. У коридорах гучно лунали його кроки. Він перейшов широкий пляц. Елізабет біля воріт не було. «Мабуть, не дочекалась», – подумав Гребер. Він немов передчував, що таке може статися. Та й чого б вона на нього чекала?
– Дівчина он там, – сказав вартовий. – І як тобі, отакому тюхтієві, вдалося вполювати цю пташку? Вона до пари лише офіцерам.
Тепер і Гребер помітив Елізабет. Вона стояла, прихилившись до муру. Він поплескав вартового по плечу.
– Є нове розпорядження, синашу! Такими красунями тепер нагороджують замість ордена тих, хто чотири роки побув на фронті. Усі вони – генеральські доньки. А зараз біжи до начальства, вилупку! До речі, ти знаєш, що на посту заборонено теревенити?
Гребер рушив до Елізабет.
– Сам ти вилупок, – досить-таки спантеличено кинув йому навздогін вартовий.
На пагорбі за казармою вони знайшли лавку. Вона стояла під каштанами, і звідси видно було все місто. Навкруги жодного вогника. Тільки річка виблискувала проти місяця.
Гребер витяг із пляшки корок і налив півсклянки арманьяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.
– Пий до дна, – сказав він.
Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.
– Пий до дна, – повторив він. – Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.
– Гаразд. Тоді за все разом.
Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.
Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.
– Яке воно чорне, – проказала Елізабет, показуючи на місто.
– Немов спалені шахти.
– Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім інший.
Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, туди, де перед очима стелилися поля, освітлені
