вулиці було просто неможливо. Він мав дивне відчуття – наче заблукав сам у собі. Нарешті він знайшов дорогу до Гакенштрасе. Потім несподівано знявся вітер і туман поплив хвилями, немовби німе примарне море.
Гребер прийшов до будинку батьків. Не знайшовши ніяких повідомлень, уже вирішив був рушити далі, коли раптом почув якийсь дивний голосний звук. Він нагадував звучання арфи. Гребер роззирнувся. Вулиця була безлюдна скільки оком кинь. Звук долинув знову, тепер вищий, настирливіший і жалісливіший, немов у цьому морі туману подавав сигнали якийсь невидимий бакен. Звук повторювався то голосніше, то тихіше, нерівно, проте через однакові проміжки часу. Здавалося, він долинає десь згори, ніби на дахах грала арфа.
Гребер прислухався. Потім спробував визначити, звідки долинають звуки, але так і не зміг. Вони звучали всюди, голосні й настирливі, часом по одному, часом мінялися, мов арпеджіо, або бриніли могутнім акордом, сповненим печалі й суму.
«Мабуть, це черговий протиповітряної оборони, – подумав Гребер. – Отой божевільний. Хто ж іще?» Він підійшов до будинку, від якого залишився тільки фасад, і розчинив двері. Якась постать підхопилась з крісла, що стояло зразу ж за дверима. Гребер упізнав те саме зелене крісло, яке валялося серед руїн будинку батьків.
– У чім річ? – запитав черговий різко й водночас перелякано.
Гребер побачив, що в руках у того нічого немає. Звуки ж не затихали.
– Що це? – запитав Гребер. – Звідки?
Черговий наблизив до Гребера своє пітне обличчя.
– А, солдат! Захисник батьківщини! Що це? Хіба ви не чуєте? Це реквієм по тих, хто тут похований! Відкопайте їх! Відкопайте! Перестаньте вбивати!
– Нісенітниця! – Гребер подивився крізь туман, що вже підіймався над землею вгору. Вітер розгойдував щось схоже на чорний кабель, і щоразу, коли він повертався назад, лунав загадковий звук. Раптом Гребер згадав про піаніно з відірваною кришкою, яке зависло над руїнами. Кабель бив по голих струнах.
– Це піаніно, – мовив Гребер.
– Це піаніно! Це піаніно! – перекривив його черговий. – Що ви в цьому тямите, ви, безнадійний убивця! Це дзвони мертвих, і вітер б’є в них! Небо їхніми голосами волає про милосердя. Чуєте, ви, стріляючий автомат, – про милосердя, якого на землі більше немає! Що ви знаєте про смерть, ви, губитель?! Та й звідки ви можете знати? Той, хто сіє смерть, ніколи і нічого про неї не знає. – Він нахилився вперед. – Мертві всюди, – прошепотів. – Вони лежать під руїнами з понівеченими обличчями й розкинутими руками, вони ще лежать, але скоро встануть і почнуть вас ловити.
Гребер вийшов на вулицю.
– Ловити! – сичав услід йому черговий. – Вони судитимуть кожного з вас окремо.
Гребер уже не бачив чоловіка. Він чув лише його охриплий голос, що долинав із непроглядного туману.
– «Бо те, що ви вчинили з останнім із Моїх братів, ви вчинили зі Мною, каже Господь…»
Гребер не озирався.
– Іди к бісу! – пробурмотів він. – Іди к бісу і зарийся сам у руїнах, на яких
