подивився на нього.
– Окрім страв, зазначених у меню, нічого немає.
– Гаразд. Тоді принесіть нам поки що пляшку «Йоганнісбергер Кохсберг-37» із погребів Мумма. Але не дуже холодного.
Очі марабу пожвавішали.
– Усе зрозуміло, шановний пане, – відповів він з несподіваною повагою і нахилився. – У нас випадково є трохи остендської камбали. Щойно одержали. До неї можна подати салат по-бельгійському й картоплю з петрушкою.
– Добре. А що ви запропонуєте на закуску? Ікра, звичайно, до вина не годиться.
Марабу пожвавішав ще більше.
– Певна річ, ні! Але в нас залишилася страсбурзька гусяча печінка з трюфелями.
Гребер схвально кивнув.
– На завершення рекомендую голландський сир. Він немовби підкреслює букет вина.
– Чудово.
Збуджений марабу зник. Очевидно, він спершу прийняв Гребера за солдата, що випадково потрапив до цього ресторану; тепер же він бачив у ньому знавця, який випадково став солдатом.
Елізабет слухала їхню розмову з подивом.
– Ернсте, – озвалась вона, – звідки тобі все це відомо?
– Від мого товариша Ройтера. Сьогодні вранці я ще нічого цього не знав. А він такий гурман, що навіть подагру собі нажив. Та саме вона тепер рятує його від повернення на фронт. Гріхи, як завжди, винагороджуються!
– А ці трюки з чайовими й меню?
– Теж Ройтерова наука. Він у цих справах дока. Звелів мені триматися з гідністю і впевненістю світського завсідника ресторанів.
Елізабет раптом розсміялася. У її сміхові була якась невимушеність, теплота, лагідність.
– Я тебе, їй-богу, пам’ятаю зовсім іншим! – мовила вона.
– Я тебе теж не такою, яка ти тепер!
Він пильно подивився на неї. Такою він її ніколи не бачив. Сміх цілком міняв її образ. Здавалося, ніби в якомусь темному приміщенні раптом розчинилися всі вікна.
– У тебе дуже гарна сукня, – сказав він трохи ніяково.
– Це сукня моєї матері. Я лише вчора ввечері перешила й підігнала її. – Вона розсміялася. – Коли ти прийшов, я була не така вже й непідготовлена, як здавалося.
– Хіба ти вмієш шити? Подивившись на тебе, цього не скажеш.
– Раніше я зовсім не вміла, але потім навчилась. Тепер я щодня по вісім годин шию військові шинелі.
– Невже? Ти мобілізована?
– Звичайно. Я сама цього захотіла. Можливо, хоч цим допоможу батькові.
Гребер похитав головою.
– Це тобі не пасує. Так само, як і твоє ім’я. Хто його тобі дав?
– Його вибрала моя мати. Вона була родом із Південної Австрії, скидалася на італійку й думала, що я вдамся блондинкою з голубими очима, якій личитиме ім’я Елізабет. Так вона мене й назвала, хоча й була розчарована.
З’явився марабу з вином. Він тримав пляшку, немовби велику дорогоцінність, і обережно почав наповнювати чарки.
– Я приніс вам дуже тонкі
