як вино, пане?
– Мабуть, воно дивовижне. А то мені раптом не спали б на розум речі, про які я вже давно й думати забув.
– Це саме сонце, пане! Сонце, під яким восени достигав виноград. Тепер вино повертає людям його проміння. Таке вино на Рейні називають дароносним.
– Дароносним?
– Авжеж. Воно, мов золото, посилає своє проміння в усі боки.
– Це справді так.
– Воно дає про себе знати вже після першої чарки. Чи не так? Просто сонячний сік!
– Навіть після першого ковтка. Воно не потрапляє в шлунок. Воно підступає до очей і змінює навколишній світ.
– Ви розумієтесь на вині, пане. – Марабу довірливо нахилився над столиком. – Он там, праворуч, – це саме вино. Але люди хлебчуть його, як воду. Їх цілком задовольнило б звичайне сухе вино.
Він пішов, кинувши зневажливий погляд на сусідній столик.
– Сьогодні, по-моєму, щасливий день для брехунів, Елізабет, – сказав Гребер. – А якої ти думки про це вино? Тобі воно теж здається дароносним?
Вона відхилилась назад і стенула плечима:
– Я почуваюсь так, немовби щойно вирвалася з в’язниці. І немовби за брехню мене знову скоро запроторять туди.
Він засміявся:
– Авжеж, ми обоє такі! Боїмося власних почуттів. І коли вони раптом виникають, здаємося самі собі брехунами.
Марабу приніс рибу й салат. Гребер спостерігав, як кельнер розставляє тарілки. Він цілком заспокоївся і тепер почував себе людиною, котра випадково наважилася ступити на тонку кригу й раптом, на превеликий свій подив, побачила, що не провалюється. Він знав, що ця крига тонка і, мабуть, не протримає його довго, але поки що вона тримала, і цього було досить.
– Повалятися якийсь час у лайні теж корисно, – сказав він. – Після цього все здається новим і хвилює, немовби бачиш світ вперше. Усе – навіть чарка і біла скатертина.
Марабу відкоркував ще одну пляшку. Він скидався тепер на турботливу матір.
– Узагалі, до риби подають мозельське, – пояснив він. – Але камбала – це зовсім інша річ. Її м’ясо на смак нагадує горіхи. До неї пляшка рейнгауерського – це просто казка. Чи не так?
– Безперечно.
Кельнер кивнув і зник.
– Послухай, Ернсте, – звернулася до нього Елізабет, – а в нас, власне, буде чим розрахуватися? Тут, певно, все надзвичайно дорого?
– Розрахуємось. Я привіз гроші за два роки війни. А надовго вони мені не потрібні. – Гребер засміявся. – Лише на одне коротеньке життя. На два тижні. На цей час їх вистачить.
Вони стояли перед дверима будинку. Вітер ущух, і на землю знов опустився туман.
– Коли тобі від’їжджати? – запитала Елізабет. – Через два тижні?
– Десь так.
– Це скоро.
– Це й скоро, й водночас ще дуже далеко. Кожної миті все міняється. У війну час минає зовсім не так, як за мирного життя. Ти, певно, теж
