у концтаборі.
– У концтаборі?
– Атож. Випий іще трохи, Ернсте! Такими молодими більше не зустрінемося! Побудь з нами. А то завжди відразу тікаєш!
– Ні, – мовив Гребер, і далі розглядаючи Гайні. – Більше не тікатиму!
– Нарешті я почув від тебе розважливе слово. Що ти питимеш? Знов горілку?
– Ні. Налий кминової або коньяку. Горілки годі.
Гайні поворухнувся.
– Яка там горілка, – пробелькотів він. – Таке добро переводити! Горілку ми самі хлебтали. Ні, ми наливали бензин. Він і горить краще.
Гайні блював у ванній кімнаті. Альфонс із Гребером стояли біля дверей. На світлому небі купчилися білі баранці хмар. У березняку співав дрізд – невеличкий чорний клубочок із жовтим дзьобиком і голосом, у якому бриніла сама весна.
– От урвиголова цей Гайні, га? – озвався Альфонс. Він мав вигляд хлопчика, що говорив про кровожерного вождя індіанців – з жахом, але захоплено.
– Урвиголова з людьми, які не можуть захищатися, – відповів Гребер.
– У нього пошкоджена рука, Ернсте. Саме тому його не взяли на фронт. Його покалічили в тридцять другому році під час однієї сутички з комуністами в залі. Того він такий шалений. Боже мій, що він нам розповів, га?!
Альфонс знову затягнувся догорілою сигарою, яку закурив ще тоді, коли Гайні почав вихвалятися своїми подвигами. Від захоплення він просто забув про неї.
– От здорово, еге ж?
– Авжеж, здорово. Ти хотів би подивитися на таке?
Біндинг на мить задумався. Потім замотав головою.
– Мабуть, ні. Хіба що один раз, аби побачити. Правду кажучи, я людина іншої вдачі. Надто романтичної, Ернсте.
У дверях з’явився Гайні. Він був блідий, наче з хреста знятий.
– Служба! – проревів він. – Уже пізно! Якраз пора! Ну, сьогодні ця свинота одержить на горіхи!
Спотикаючись, він побрів стежкою через сад. Дійшовши до хвіртки, поправив кашкета, випростався і, мов чапля, подибав далі.
– Не хотілося б мені зараз бути на місці того, хто потрапить у концтаборі в руки Гайні, – сказав Біндинг.
Гребер підвів погляд. Він подумав про те саме.
– Ти вважаєш, що все це правильно, Альфонсе? – спитав він.
Біндинг стенув плечима.
– Це зрадники народу, Ернсте. Недаремно ж вони опинилися там.
– Бурмайстер теж був зрадником народу?
– Ні.
Альфонс засміявся.
– То були особисті рахунки. Та й потім, з ним нічого не сталося.
– А якби сталося?
– Тоді йому не пощастило б. У наші дні, Ернсте, не щастить багатьом. Наприклад, тим, що потрапляють під бомби. П’ять тисяч убитих тільки в нашому місті. Це люди кращі від тих, що сидять у концтаборі. То чому мене має обходити те, що там діється? Я за це не відповідаю. Ти також ні.
Кілька горобців, цвірінькаючи, прилетіло
