бурий папір. Там лежало сухе печиво, пара вовняних шкарпеток, пачка сигарет і лист від матері. Він прочитав листа: у ньому не було жодного слова про переїзд чи бомбардування. Гребер поклав листа в кишеню, трохи постояв, щоб заспокоїтись. Потім вийшов на вулицю. Він переконував себе, що незабаром прийде ще один лист із новою адресою; але на серці стало важче, ніж він сподівався.
Гребер вирішив піти до Біндинга. Можливо, у того є якісь новини.
– Заходь, Ернсте! – гукнув Альфонс. – Ми саме заходилися коло пляшки першокласного вина. Можеш нам допомогти.
Біндинг був не сам. На великій канапі, якраз під картиною Рубенса, напівлежав якийсь есесівець із таким виразом на обличчі, немовби він щойно впав і не має більше сил підвестися. Це був худорлявий чоловік із блідим обличчям і таким білим волоссям, що, здавалось, у нього немає ні брів, ні вій.
– Це Гайні, – сказав Альфонс з неабиякою повагою. – Гайні – приборкувач зміїв. А це мій товариш Ернст, він приїхав у відпустку з Росії.
Гайні вже був напідпитку. Він мав безбарвні очі й невеличкий рот.
– Росія! – промимрив він. – Я теж там побував. Непогано пожили! Не те, що тут.
Гребер запитливо глянув на Біндинга.
– Гайні вже осушив пляшку, – відповів той. – У нього горе. Будинок його батьків знищено бомбою. З сім’єю нічого не сталося, всі були в бомбосховищі. Але квартиру зруйновано.
– Чотири кімнати! – проревів Гайні. – Усі нові меблі. Піаніно теж… Який звук! Мерзотники!
– За піаніно Гайні помститься, – сказав Альфонс. – Іди сюди, Ернсте! Ти що питимеш? Гайні вживає коньяк. Але є ще горілка, кминова настоянка і все, чого тільки душа забажає.
– Не хочу нічого. Я просто був поблизу і вирішив зайти, щоб спитати, чи не довідався ти чогось нового.
– Нічого нового, Ернсте. У місті твоїх рідних немає. У кожному разі, вони ніде не зареєстровані. У селах їх теж немає. Можливо, вони виїхали і ще не прописалися на новому місці, а може, їх куди-небудь вивезли з біженцями. Ти ж знаєш, як тепер буває. Ці мерзотники бомбардують усю Німеччину; треба чимало часу, щоб навести якийсь порядок і налагодити зв’язок. Випий трохи. Чарчину можеш собі дозволити.
– Добре. Чарку горілки.
– Горілка… – промимрив Гайні. – Ми дудлили її відрами! Потім наливали в пельки отим тварюкам і підпалювали. Робили з них вогнемети. Хлопці, як вони стрибали! Можна померти від сміху.
– Що? – перепитав Гребер.
Гайні не відповів. Він дивився осклянілими очима перед собою.
– Вогнемети, – пробелькотів нарешті. – Геніальна ідея.
– Про що він говорить? – звернувся Гребер до Біндинга.
Альфонс знизав плечима.
– Гайні був у бувальцях. Він служив у СД[3].
– СД у Росії?
– Авжеж. Ще по одній, Ернсте?
Гребер узяв зі столика для куріння пляшку й почав її роздивлятись. Чиста горілка переливалася в ній сюди-туди.
– Скільки
Есесівська служба безпеки.
