що – горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, – i головою не поведе.
Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:
– Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.
Що тут менi їй говорити!
– Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:
– Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!
– А що я тобi казатиму, дочко? – заговорила Чайчиха похмуро. – Поради нема! Коли тут хтось – шам, шам!
– Панi, – кажу, – панi!
А вона в дверi.
– От, – крикне панi, – який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Настi, дивиться:
– Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?
– У мене голова болить, – одказує Настя понуро.
– А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
– Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!
– Може, собi роблю? – каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. – Може, собi заробила що?
– Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! – та й стала її бити.
– Бийте, бийте, – покрикнула Настя, – та й за се кажiть дякувати!
– Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!
– Нехай буде!
Гляну я – панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину – блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху – хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.
– От життя моє! – жалкується. – Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! – зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами. – Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня – княжна – мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
– Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi, – i такеньки старiсть нахопиться… По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..
I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.
Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, – i все про якогось друга милого спiває: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває…» Себто свого пана згадує, чи що…
А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.
Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:
– Настусю, йди-бо
