втече. Як вже не просили, як не благали – нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували, – iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.
Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки, – не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась… А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала… та так весело, що менi сумно-сумно:
– Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла… Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я… Менi весело…
Та ступила й захиталась… Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сiла.
– Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить… Напевно вам говорю, що визволить… Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись… Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє… та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги… Вiн бумагу менi напише… Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає… Ми ж, моя матiнко, козачого роду… Як-то нам застряти у неволi вiчнiй… Нi, вiн нас визволить… I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся – вiн грошей менi дасть… я горiлки куплю… i зорi яснi в головi в мене свiтять!..
I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.
I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: «Ти – мати: чому не впиняєш?»
Замикали Настю – вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:
– Нехай, нехай! Уп'юся – все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: «От дiвка, от золото, от ледащиця!»
А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, – вона й зникне до ночi.
Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» – застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.
– Бог… – кажу, – дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на
