але всюди видно було одну руку, одну роботу.
– Пане меценасе! – мовив раз староста, здибавшися з д-ром Рафаловичем у якімсь товаристві і жартливо грозячи йому пальцем. – Здається, що будемо битися.
– Тілько в такім разі, коли пан староста виповідять мені війну, – також жартливо відповів Євгеній.
– Але ж ви робите потаємні підкопи під мої позиції!
– Борони Боже! – з жартливим обуренням мовив Євгеній. – Ніяких потаємних підкопів не роблю. А щодо лихварів і п’явок людських, то з тими у мене явна і безпощадна війна. Се так. Але ж не смію думати, щоб се були позиції пана старости.
– Ach, junger Mann, junger Mann! – мовив староста, звичаєм старих бюрократів закидаючи по-німецьки і плещучи Євгенія по плечі. – Sie verstehen nichts von Politik[16]. А коли ваша війна звернена проти лихварів, то чому не беретеся до Вагмана? Се ж найгірший, найнебезпечніший лихвар у нашім повіті. Чому не воюєте з ним, а навіть навпаки, підпираєте його?
– Я? Його?
– А так! Бачите, як я зловив вас! Підпираєте лихваря, найгіршу п’явку! Підпираєте тим, що жиєте в його домі.
– Жию, бо мені там вигідно, і жив би, якби сей дім належав до пана старости і пан староста винаймали його. А з лихварськими справками Вагмана я досі не стрічався.
– Не стрічалися? Але ж він розкинув свої сіті по всіх селах.
– Не знаю про се. Як наскочу на який слід, то можуть пан староста бути певні, що без найменшого огляду на те, що він мій господар, а я його локатор, цупну його так, як тілько зможу.
– Ну, коли се ваша серйозна воля, то я думаю, що на нагоду недовго будете ждати.
XII
Д-ру Рафаловичу справді недовго прийшлося ждати на нагоду. Одного вечора, коли він уже був сам і мав замикати канцелярію, в дверях явився високий жид у довгім жупані, худий, з чорною бородою і довгими пейсами і, поклонившися, зупинився мовчки коло дверей.
– Чим можу вам служити? – промовив Євгеній, підходячи до нього ближче.
– Я Вагман, – промовив жид, роблячи крок наперед.
– Властитель сього дому?
– Так.
– Дуже мені приємно.
Євгеній подав йому руку. Він досі не бачив його ніколи, бо тоді, коли наймав помешкання, його не було дома, і він умовився і платив піврічний чинш його жінці, що завідувала всіми домами, жидівським звичаєм записаними на її ім’я.
– Ще не знати, чи буде вам приємно, – мовив Вагман, злегка всміхаючись.
– Або що? Приносите мені якусь неприємну новину? Хочете виповісти мені помешкання?
– Е, ні! Але я знаю, що вам там різні пани натуркали вуха, що я лихвар, п’явка, небезпечний чоловік.
– Ну, то подвійно приємно буде мені, коли дізнаюся від вас, що се неправда.
– А як дізнаєтеся, що правда?
– Ну, – мовив Євгеній, сміючись, –
Ах, молодий чоловіче, молодий чоловіче! Ви нічого не тямите в політиці (
