це місто розкинулось на щедрій землі з шаром родючого ґрунту не менш глибоким ніж на землях Босу[3]. Усі забувають, що тут, так само як деінде, життя – це розкіш, і немає на планеті місця, де земля під нашими ногами залягала б цостатньо глибоким шаром. Як на те, я знаю ставок за десять кілометрів від Пунта-Аренас, який наочно це демонструє. Облямований покрученими деревцями і присадкуватими будиночками, непоказний, як калюжа на фермерському подвір’ї, він, у незбагненний спосіб, має припливи і відпливи. І вдень, і вночі його ритми скоряються геть іншим законам, ніж решта життя навколо нього, ніж очерети, що ростуть при березі, ніж діти, що бавляться навколо. Його сонна гладінь, єдиний ветхий човен на ній – вони у владі місяця. Його темні глибини відчувають порухи бурхливого океану. Навкруги, аж до Магелланової протоки, все дивним чином перетравлюється під тонким покривалом трави й квітів. У калюжі зі сто метрів завширшки, поблизу міста, що розкинулось на, здавалось би, цілком обжитій землі людей, б’ється живчик моря.
Ми мешкаємо на мандрівній планеті. Час від часу, завдяки літакові, ми дізнаємося що-небудь про її минуле: зв’язок ставка з місяцем розкриває приховані спорідненості, а я надибав також інші ознаки.
Над далеким узбережжям Сахари, між Кап-Джубі та Сіснеро, пролітаєш схожі на зрізані конуси узвишшя від кількох сотень кроків до тридцяти кілометрів упоперек. Цікаво, що заввишки всі вони по триста метрів. Крім того, вони однаково забарвлені, їхні схили утворені тими самими породами, мають однакову структуру. Наче колони, що, підносячись над пісками, ще окреслюють тінь давно поваленого храму, ці стовпи свідчать про велетенське узвишшя, яке з’єднувало їх у давні часи.
У перші роки повітряної лінії між Касабланкою й Дакаром, наші машини були ненадійні, і, коли ми зазнавали аварії або вилітали на пошуки товаришів, нам нерідко випадало сідати в нескорених районах. А щільний вигляд пісків оманливий: тільки й дивись, аби не загрузнути. Натомість, прадавні солонці, на вигляд тверді, як асфальт, що так лунко дзвенять під ногою, часто не витримують маси літака. Проламавши білий соляний панцир, шасі провалювались у чорне смердюче болото. Тому, коли мали вибір, ми віддавали перевагу гладенькій поверхні цих плато, які не приховували жодної пастки.
Запорукою тому був злежалий жорсткий гравій, утворений покладами дрібних черепашок. На поверхні плато вони були ціліші, а далі вглиб – дедалі дрібнішими і згніченими. У найдавніших шарах, на споді масиву, вони утворювали суцільну вапнякову породу.
Отож, коли треба було рятувати з полону Рена й Сера, наших товаришів, захоплених бунтівними племенами, я доставив на одну з кам’яних терас мавра-перемовника, і, перш ніж полетіти, став разом з ним шукати, де б йому спуститись у долину. Але наша тераса звідусіль уривалася фалдами, що, ніби кам’яне драпірування, круто спадали в безодню. Зійти просто не було де.
Але, хоча треба було летіти на пошуки придатнішого майданчику, я там забарився. Я по-хлоп’ячому
Бос (фр.
