злива.
Але найдивовижніше, що там, на округлій спині нашої планети, між магнітною лінією і зорями, є людський розум, у якому, мов у свічаді, міг відбитись цей вогненний дощ. Серед одвічних нашарувань мінералів людські думи – це диво. І ось мені пригадується одна дума…
Застрягнувши, в черговий раз, у безлюдних пісках, я чекав на світанок. Схили барханів, обернені до місяця, сяяли золотом, а темні обриси протилежних схилів чітко вирізнялись на тлі неба. На цій пустельній корабельні мороку і місяця панували спокій, наче у годину перерви на будівництві, і насторожена тиша пастки, і отам я заснув.
Прокинувшись, я побачив лише водойму нічного неба, бо лежав на гребені дюни, розкинувши руки, обличчям до цього зоряного городу. Іще не розумів, які то глибини, я відчував запаморочення, і не маючи за що б ухопитися – ні коріння дерев ні гілок, ні карнизу – я падав, як норець у стрибку.
Але ні, я не падав. Від голови до п’ят я пригортався до землі. Враз заспокоєний тим, я віддавався землі усією своєю масою. Сила тяжіння здавалась мені всемогутньою, як любов.
Усім тілом я відчував, як земля підпирає мене, підтримує, несе у безкраю ніч. Виявилося, що моя власна маса притискає мене до планети, як на крутому віражі пілота притискає до крісла, і я тішився цією чудовою підпорою, міцною і надійною, і вгадував під собою вигин корпусу свого корабля.
Я так виразно відчував, як мене відносить у простір, що нітрохи не здивувався б, навіть почувши з надр земних жалібні нарікання елементів потурбованих незвичними зусиллями, – стогін старого вітрильника, якого немилосердно хилить набік, гостре рипіння перевантаженої баржі. Але у земних глибинах панувала тиша. Плечима я відчував силу тяжіння, ту саму, гармонійну, незмінну у віках. Я невіддільний від рідної землі, як галерник від моря: по смерті тіло його піде на дно зі свинцевим тягарем.
Я розмірковував про свою долю, загублений у пустелі, безборонний серед небезпек, серед пісків і зірок, відрізаний від магнітних полюсів свого життя німою тишею. Адже я знав, що для повернення до тих життєвих полюсів знадобляться довгі дні, тижні й місяці, якщо тільки не розшукає мене якийсь літак, або не заб’ють уже завтра маври. Тут у мене нічого не залишалось. Звичайний смертний, заблуканий серед пісків і зірок, я знав, що маю тільки єдину розраду, здатність дихати…
Натомість, мені гарно марилось.
Марення нахлинули нечутно, як води джерела, і спершу я не второпав, що за млость мене огорнула. То були голоси, не видива, а тільки відчуття присутності поряд когось близького, друга, якого я ось-ось упізнаю. А потім я зрозумів, і, заплющивши очі, віддався на волю пам’яті.
То був якийсь парк, густо порослий чорними соснами й липами, і старий, милий серцю будинок. Байдуже, близький він чи далекий, байдуже, що він не може ні прихистити, ні зігріти мене, бо тут і зараз він тільки марення: достатньо того, що він є, і образ його наповнює собою мою ніч. Я вже не безіменне тіло, викинуте
