заліза, вугілля чи кислоти. Навіть на різдвяних трояндах з’являлися плями кіптяви, зловісні, немов чорна манна небесна у Судний день.
Та нехай вже так, це їхня доля – бути приреченими, як і все в цьому світі. Це жахливо, але нащо пручатись? Ніхто цього не здолає. Все просто йде своїм шляхом. І життя також!
На низькій, тьмяній покрівлі хмар вночі палали й здригалися червоні плями, роздуваючись, спухаючи, немов болючі опіки. То були печі. Спочатку вони навівали Конні деякий острах; вона почувалася так, ніби живе під землею. Потім вона до них звикла. А зранку завжди йшов дощ.
Кліффорд удавав, ніби любить Рагбі більше за Лондон. Цей край мав свій похмурий норов, а люди – міць. Конні бентежило, чи мають вони ще щось, – адже в них справді наче не було ні очей, ні мозку. Вони були змучені, безбарвні й нудні, як ця місцина, – і такі ж неприязні. Проте було щось в їхній буркотливій вимові, в човганні їхніх шахтарських, підбитих цвяхами чобіт по асфальтовій дорозі, коли вони гуртом поверталися додому з шахти, – щось жахаюче і трохи таємниче.
Ніхто не привітав молодого есквайра з поверненням додому, не було ніякої зустрічі, навіть жодної квітки. Була просто поїздка на машині темною мокрою дорогою, що причаїлася поміж смутних дерев, далі – парковим схилом, на якому паслися сірі змоклі вівці, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку і де маячіли економка та її чоловік, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити своє вітання.
Не було жодного зв’язку між Рагбі-холом і селищем Тевершел – жодного. Ніхто не зняв капелюха, ніхто не вклонився. Шахтарі тупо витріщались на них, крамарі скидали картузи перед Конні, просто як перед знайомою, незграбно кивали Кліффордові, – на цьому й кінець. Нездоланна прірва і мовчазна ворожнеча з обох боків. Спочатку Конні страждала, відчуваючи невпинну тиху ворожість, що мжичила з селища. Потім вона збайдужіла до того, – те стало просто своєрідним присмаком життя. Річ не в тому, що їх із Кліффордом не визнавали, – вони просто належали до іншої породи, ніж шахтарі. Нездоланна прірва, бездонне провалля, – південніше Трента такого просто не існує. Але в Мідленді і в промислових регіонах Півночі ця прірва справді є нездоланною, непідвладною жодному зв’язку. Ти на своєму боці, а я – на своєму! Дивний виклик людства сучасному життю.
І все ж селище симпатизувало Кліффорду й Конні – тільки абстрактно. По суті, для обох сторін це означало – «не чіпайте мене!»
Пастор, приємний чоловік років шістдесяти, був заклопотаний своїми обов’язками й пригнічений цим мовчазним «не чіпайте мене!» усього селища. Майже всі шахтарські жінки були методистками[12]. Шахтарі ж не були взагалі ніким. Але навіть офіційного священицького вбрання було досить, щоб затьмарити його сутність як людини – такої ж людини, як усі інші. Ні, він був «местером» Ешбі, таким собі автоматом для молитов і проповідей.
Вперта, підсвідома думка жінок: «Ми вважаємо себе не гіршими за тебе, хоч ти й будь
