style="font-size:15px;"> – Demi-vierge? – замислено перепитала Конні. – Чому? А чому б і ні?
– Ну якщо тобі це подобається, то звісно! – обірвав він розмову. Але Кліффордові повторив те саме, тільки-но чоловіки залишилися сам на сам:
– Я не думаю, що Конні так вже пасує залишатись demi-vierge.
– Напівнезайманою, – уточнив Кліффорд, для певності переклавши це слово.
Він розмірковував якусь хвилю, потім густо зашарівся. Він був розлючений і скривджений.
– У якому розумінні це їй не пасує? – сухо спитав він.
– Вона худне… стає сухорлявою. Це не її стиль. Вона ж не з отих дівчаток, що схожі на засушену рибину. Як на те, вона свіженька шотландська форель.
– Без цяток, звичайно, – додав Кліффорд.
Він сам ще раніше хотів сказати Конні дещо про її стан demi-vierge, про її напівцнотливе існування. Але не зміг змусити себе до цього. Він був близьким до неї – й водночас не досить близьким. Він був з нею немов одне ціле, коли мова йшла про їхні думки, – але тілесно вони не існували один для одного, і обоє були не здатні копирсатися в corpus delicti[15] цього злочину. Вони були такі близькі – й абсолютно нічим не з’єднані.
Конні, однак, припускала, що батько сказав щось Кліффордові і що це «щось» тепер сиділо у того в свідомості. Вона знала, що він ніколи не замислювався над тим, demi-vierge вона чи demi-monde[16], бо не міг цього знати точно і не мав можливості взнати. А те, чого не бачиш і не знаєш, для тебе просто не існує.
Конні й Кліффорд уже прожили в Рагбі майже два роки – цим примарним життям Кліффорда і його творів. Щодо роботи їх інтереси ніколи не розбігалися. Вони говорили й сперечались в муках творчості, і виникало відчуття, ніби щось відбувається, щось сталося насправді… у цій правдивій порожнечі.
Тому так і проходило їхнє життя – в порожнечі. Для інших воно не існувало. Був Рагбі, були слуги, – але все ніби уявне, реально не існуюче. Конні ходила на прогулянки до парку, до лісу, що межував з ним, і насолоджувалася самотою та таємничістю, шаруділа опалим листям, зривала перші проліски. Але все це було примарою – або, швидше, грою в реальність. Дубове листя скидалося на власний відбиток у дзеркалі, а сама вона була ніби персонажем із книги, яку читає хтось інший, – просто дійовою особою, що збирає квіти або їхні тіні, спогади чи слова. Нічого істотного, ніякого живого доторку, ніяких зв’язків! Тільки оце життя з Кліффордом, ця нескінченна плутанина слів, що переривається хвилинами раптового прозріння, і ці твори, про які сер Малкольм сказав, ніби в них нема нічого особливого і що це не вічне. Що ж у них має бути, чому вони мають бути вічними? Сьогоднішнє благо згодом може обернутися злом. Але сьогоднішнє благо – це те, що має подобу реальності.
У Кліффорда було досить багато друзів чи просто знайомих, і він запрошував їх до Рагбі. Він запрошував різних людей – критиків, письменників, всіх, хто міг цінувати його твори. І вони їх цінували, бо їм лестило запрошення до Рагбі. Конні усвідомлювала
Речовий доказ
Дама напівсвіту
