тихо. Вона легко, співчутливо погладила його по голові, що лежала в неї на грудях.
Звівшись, він поцілував їй обидві руки, потім обидві її ноги у замшевих пантофлях, мовчки відійшов у бік кімнати і стояв, повернувшись до неї спиною. Кілька хвилин панувала тиша. Потім він повернувся і підійшов до неї, коли вона сіла на своє колишнє місце біля вогню.
– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.
– Чому? – спитала вона.
– З ними завжди так, – мовив він. Потім схаменувся: – Я… я кажу про жінок.
– За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, – обурено сказала вона.
– Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! – знічено вигукнув він.
Її здивувало, чому він так принижується.
– Чому б вам не присісти? – спитала вона. Майкліс глянув на двері:
– Сер Кліффорд, – сказав він, – не буде… не буде?…
Конні на мить замислилась.
– Мабуть, що так, – сказала вона і знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Кліффорд знав… або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?
– Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене… Мені цього не витримати.
Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.
– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далі. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.
– Щодо мене, – мовив він майже грубо, – то від мене він нічого не дізнається. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона з подивом спостерігала за ним. Він спитав:
– Можна мені поцілувати вашу руку й піти? Я думаю проїхатися до Шеффілда, там поснідаю, якщо можна, і повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – і не зненавидите згодом? – В останніх його словах забриніли нотки відчайдушного цинізму.
– Ні, я не зненавиджу вас, – відповіла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.
– Ах, – гарячково промовив він. – Мені так приємно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаєте! Це важить набагато більше… Тоді до вечора. Мені треба добре все це обмізкувати.
Він покірно поцілував їй обидві руки й пішов.
– Я не думаю, що зможу витерпіти цього молодика, – зізнався Кліффорд за ланчем.
– Чому? – спитала Конні.
– Він – просто хам, позолочений ззовні… Тільки й вишукує, чим би ще похизуватись.
– Я думаю, люди були такі жорстокі до нього, – сказала Конні.
– А тебе це дивує? Ти думаєш, він марнує свою квітучу юність, щоб вершити благі діяння?
– Я думаю, в ньому є якась великодушність.
– До кого?
– Точно не знаю.
– Звичайно, не знаєш. Боюся,
