кілька разів, але тебе не було вдома. А мобільний не відповідав…
Мобільний не відповідав…
Ну, звісно… Поки я сиділа по горло в теплій воді, поки засмагала на травичці, слухаючи неквапне подзенькування дзвіночка, мобільник у сейфі начальника табору лежав вимкнений…
– Ліно? Ти слухаєш? Його величність хотів із тобою поговорити, але твоя мама сказала, що ти відпочиваєш.
Оберон хотів зі мною поговорити…
– Ліно? Ти чого мовчиш?
– У Королівстві щось трапилося?
– Ні, що ти… У них усе гаразд.
У них усе було гаразд минулого тижня. За мірками Королівства – кілька місяців тому.
– Зрозуміло, – я проковтнула гірку слину. – Дякую, Стелло.
– Ліно, ти засмутилася, чи що? Він ще передзвонить!
– Звичайно, – сказала я дуже глухо. – Передзвонить… Будь здорова, Стелло. Привіт Сашкові.
Розділ другий
Кепські новини
Оберон не залишив мені телефонного номера. Жодного способу, в який із ним можна було б зв’язатися в разі потреби! Хоч він і великий маг і ходить поміж світами, як я із кухні до ванної… Ущипливі слова Максиміліана засіли в мені, немов іржавий цвях.
Некромантам вірити не можна!
А що робити, коли виявиться, що Максиміліан не збрехав? А раптом Королівство справді оточене ворогами, а Оберона чомусь немає на місці?!
Він сказав: «Сарана за три переходи від столиці…» Отже, поки мама репетувала на начальника, поки авто мчало геть від табору, поки я теревенила зі Стеллою… У Королівстві час швидше спливає… За ці кілька годин, напевно, столицю вже взяли, орда пустельних варварів розкачала її на колоди, залишилося саме каміння та пилюга. Все пропало, Королівства більше немає!
Якоїсь миті мені зробилося так порожньо й тужно, як бувало всього кілька разів у житті. Ні про що більше не думаючи, я подалася на кухню. Щось кричали Петрик і Дмитрик – я не чула…
Клацнув вимикачем електричний чайник. Я раптом згадала: Максиміліан! Коли маг переходить із одного світу в інший – у його рідному світі час завмирає. Якщо Максиміліан ще тут, у нас, – у Королівстві застигли комашки на льоту, завмерли річки й вітер, і наступна мить усе ніяк не наблизиться…
А отже, є шанс.
Задзвонив телефон. Я кинулася до нього, цілком певна, що це некромант. Зрозуміло, йому вірити не можна, але…
– Алло! Лінко?
Веселий хриплуватий голос у слухавці. (Ритка, подружка й однокласниця.)
– Мені Макс дзвонив! Що там у тебе за історія з недоумком опером?
– Та так… – промимрила я.
– Слухай, я зараз у парк іду! Пішли зі мною, га?
Я затисла телефон плечем, підійшла до вікна в кухні. Сонце, потроху схиляючись до заходу, з пекучого перетворювалося на лагідне, й до смерку було ще далеко. На всіх лавах сиділи парочки, малята обліпили дитячий майданчик, немов мурахи медовий торт.
