справи підуть веселіше… Ну, йди.
– Де тебе потім знайти? – запитала я повільно.
– Сам тебе знайду. Ну, не гай часу!
І посміхаючись, він підстрибнув… і ось уже великий чорний птах здійняв крильми вітер і полетів кудись на захід.
От же ж гад! Він ще й птахом навчився перекидатись! Чи й раніше вмів? Я ж таки й не знала, що некромант може, а чого не може – навіть коли він був хлоп’яком років дванадцяти. Чого ж тепер очікувати?
Сонце спускалося дедалі нижче. Я рушила до замку – широкими кроками, донизу схилом пагорба. На мені були джинси, кросівки, сорочка з короткими рукавами – як я гуляла з Риткою в парку, так і брела нині поміж сосен.
А тим часом вечір похолоднішав…
Чи то лихоманило мене?
Дуже хотілося побачити Оберона… От було б класно, якби я з’явилась у замку, зазирнула до нього в кабінет… А він підвівся б назустріч (і навіть пацюк у фартушку – Дора, на мить перестала б мести стільницю мітелкою зі зв’язаного пір’я). Він сказав би: «Здрастуй, Ліно!» І вся Максиміліанова маячня виявилася би брехнею…
Або навіть нехай і так: некромант не брехав – до міста дійсно підступають полчища Сарани. Оберон справді кудись відлучився… Але вчасно довідався про це та повернувся. Тоді ми станемо пліч-о-пліч, як багато разів ставали, і відіб’ємося хоч від Сарани, хоч від колорадського жука!
Хто такі стоноги, на яких пересуваються пустельні воїни? Забула запитати в Максиміліана. (І, якщо чесно, не надто й хочеться знати…)
Ліс навколо шелестів, щебетав, витріщався на мене з трави блискучими очима, й кожен пеньок, здавалося, проводжав мене поглядом. Пташки завбільшки з метеликів перепурхували над головою, а метелики завбільшки з великих птахів завмирали на квітках із розпластаними крильми. Я була зовсім сама й почувалася не магом дороги, а просто дівчинкою, що заблукала в лісі баби-яги.
Раптом я помітила зачаєну темну постать у чагарнику: хтось бородатий, укритий шерстю, об’їдав із куща червоні ягоди. Я зупинилася, ладна втікати або ж битися, однак любитель ягід не звернув на мене жодної уваги – навіть кошлатої голови не повернув, а так само ласував собі, тихенько бурмочучи під ніс.
Я пішла далі, раз у раз оглядаючись, і за кілька хвилин вибралася на битий шлях.
Я ввійшла до міста через північну браму. Раніше тут завжди стояла варта. Але тепер не було нікого – ні у воротах, ані на найближчих вулицях. Місто, таке поважне, обжите, нині виявилося майже порожнім. Безлюддя й тиша на вулицях налякали мене дужче, ніж міг би налякати десяток Максиміліанів.
Щоправда, ближче до центру люди почали траплятися, причому багато хто мені здався п’яним. Хтось крався, не піднімаючи голови, хто, навпаки, голосно говорив і сміявся. Мені зустрілося кілька візків, навантажених домашнім майном, – люди, які правили кіньми, не підіймали погляду від кругляків бруківки. Всі вони прямували до нижньої частини міста, до виходу на битий шлях (а може, до порту).
Я
