Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів двадцять прямовисної стіни, а далі – ще й рів, утиканий загостреними кілками.
– Чому ти мені не сказав?…
– А ти б повірила?
Я притисла до себе посох, немов улюблену іграшку.
– Що це значить, Максе? Що з ним… трапилося?
– Розповім усе, що знаю… згодом. Починається військова рада. Умов Гарольда взяти мене в союзники…
І він розтулив пальці. Я захлинулася: чорне тіло Максиміліана полетіло вниз, на льоту скулилось і обернулося птахом. Птах летів до заходу, каркнув щось у мій бік і подався геть.
Бальна зала, де святкували колись весілля відразу чотирьох принцес, перетворилася тепер на залу військової наради. Королівський трон стояв порожній. Я глянула на нього – й відразу відвернула погляд. Навколо збиралася юрба, до стін тислися стражники та придворні. Швидким кроком увійшов Гарольд і сів праворуч від порожнього трону.
– Його величність король Уйма Перший Вегетаріанець! – проголосив слуга надтріснутим, але гучним і врочистим голосом.
Заревли сурми. Двома колонами до зали рушили оброслі бородами кошлаті дикуни в одязі із грубо вичиненої шкіри, з браслетами й намистом зі звіриних зубів, а де в кого теліпався на шиї пташиний череп. Обличчя їхні вкривали шрами (хіба що на чолі в кожного не було написано «людожер», а так усе зрозуміло).
Далі ввійшла тубілка. Якась островитянська красуня: у рясній спідниці з пальмового листя, в хутряній накидці, прикрашеній голками дикобраза (у всякому разі, так мені здалося). Її чорне волосся стирчало догори – не знаю вже, яким чином його закріпили, але завдяки цьому тубілка нагадувала жорстку щітку, поставлену сторчма. На босих ногах у неї дзвякали браслети з дзвіночками, руки, оголені до самих пліч, були розмальовані візерунками. У кожному вусі блищало по величезному дорогоцінному каменю, праву ніздрю прикрашав камінчик, трохи менший. Обличчя жінки, розфарбоване білою та чорною фарбами, здалося мені дивно знайомим…
Останнім увійшов Уйма. Сурми заревли зовсім уже пронизливо. Уйма був гладенько виголений, охайно підстрижений і вбраний у якусь шовкову хламиду, чорну зі сріблом. А в іншому – він не змінився.
А коли він став біля острів’янки, вона недбало сперлася на його лікоть. Гарольд підвівся та привітав їх обох – і я впізнала… Філумену – підступну й примхливу принцесу, яку віддали заміж за дикуна (видно, це їй пішло на користь…).
Гарольд оглянув юрбу, побачив навершя мого посоха й поманив мене пальцем. Я підійшла. Уйма озирнувся, і його жовті очиська раптом стали круглими, як чупа-чупси.
Він нічого не сказав. Ми обійнялися на очах усієї зали. Філумена, звичайно, теж упізнала мене й вичавила якусь подобу посмішки.
– Ти справді вегетаріанець, Уймо?
– Я створюю новий образ, – він вищирив жовтаві гострі зуби. – Головне в політиці – правильно себе поставити. Жритраву!
І він так хвацько
