струмочком диму…
І я полетіла.
Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд – я летіла з розчепіреними руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри – червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли.
Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед – і повертався, кружляв очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і наважилася глянути вниз.
Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором – сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука – синіми венами. Ми летіли геть від моря й від міста. Повітря дедалі холоднішало.
Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло й почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, настовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху.
Розділ четвертий
У гості до некроманта
– Це вхід.
Замок обступав мур із височенних скель.
Дві з них, вищі за решту, п’ялися верхівками в небо, між ними темнів прохід, такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними шпичаками, що стирчали, мов ліс, у багато рядів.
– Ну от, увійди без дозволу. Спробуй.
Я перевела подих – після польоту щоки пашіли й тремтіли руки.
– Нічого не пробуватиму! Нам дорога кожна секунда, відчиняй!
Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю – був, і не стало.
– Ти мене притяг розважати, чи говоритимемо про справу? – процідила я крізь зуби.
– Ти мій перший гість, – сказав він трішки ображено. – От як матимеш власний замок – теж, мабуть, захочеш похизуватися.
І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це вражало, але було трохи моторошно; я йшла за ним, здивована. «От як матимеш власний замок…» Але ж непогана думка! Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й…
Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів.
– Це навіщо?
– Тут у мене будуть кістяки, – сказав Максиміліан, трохи знітившись. – Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай.
– Справді? – я прокашлялась. – А чому… чому їх зараз нема?
– Не встиг. Не все відразу, зрозуміла?… Ну, ласкаво просимо.
Двері зарипіли. Я стримала посмішку: змалку Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, із віком його страх не минув. (Добре, що я знаю
