– стін на її шляху поки що не зустрічалося?
– Ти все доїла? – діловито запитав Максиміліан.
– Так, – я подивилася на порожню тарілку, забруднену варенням. – А що?
– Ти маєш побачити цю Сарану. Вони йдуть ночами, а вдень відпочивають… Зараз вони знялися з місця. Перший перехід із тих трьох, які їм лишилися до міста.
Я повернула свій посох навершям на захід.
Звідтіля сунула, мов гарячий вітер, навіть не небезпека – смерть…
Розділ п’ятий
Сарана
Чорний птах мчав, майже не змахуючи крильми, – і з пір’я в нього зіскакували синяві іскри.
Я навчилася не відставати. Вітер бив у обличчя, дер як наждаком, сльозилися очі. Я летіла, витягнувшись у струну, притискаючи посох до грудей, відчуваючи, як блискавично змінюються шари теплого й холодного повітря. Ми пролетіли над широкою лукою, над смужкою степу, де біліло каміння та кінські черепи. Далі почалися піски. Я дивилася нічним зором, і добре, що місяць втонув у хмарах. У цілковитій темряві мені відкривалися застиглі гребені піщаних пагорбів – сірі, брунатні, як на виразній старовинній фотографії.
– Ще далеко?
Я могла б і не запитувати. Вітер свистів у вухах, несучи назад мої слова та сльози, що зірвалися з вій. А Максиміліан у подобі чорного птаха не вмів розмовляти. Треба й мені навчитися обертатись на щось летюче… Скажімо, на дракона… Або хоч на сокола…
У свист вітру вплівся тепер інший звук. Я покрутила головою, намагаючись зрозуміти, що воно таке. Збавила швидкість, дозволяючи Максиміліанові вирватися далеко вперед… Хоч би не згубити його в цьому чорному небі.
Звук… ніби глухе рокотання. Я з розгону приземлилася на дюну – з вигляду наче м’яка, вона виявилася твердішою за дерево. І дуже холодною.
І вона тремтіла.
Уся земля здригалася. Гребені дюн повільно обпливали, хоча тут, унизу, було на подив затишно. А земля тремтіла з тим самим глухим звуком: ум-м-м… ум-м-м…
Я злетіла знову, струшуючи піщинки. Мій посох неначе вріс у долоню. Попереду, на обрії, струменіло повітря. Я глянула звичайним зором: це була заграва!
Повернувся Максиміліан, заходився кружляти наді мною, заклично каркаючи, вимагаючи, щоб я летіла вперед. Якби сама була – напевно, повернулася б. (Але виявитися боягузкою в очах Максиміліана – не погоджуся ніколи в житті!)
Ми знову полетіли. Знову засвистів вітер. Моє обличчя аж пашіло, я відчувала, як скочуються по спині краплі і сорочка прилипає до тіла. (Ну, магу дороги, тримайся! І не в таких ще бували бувальцях…)
Однак – ні. В таких – не бували…
Заграва дедалі яскравішала. Невдовзі я вже розрізняла окремі вогні… вони насувались. Це були смолоскипи, світильники, кожен – завбільшки із величезне багаття.
Земля тремтіла, цей гуркіт поглинав тепер усі звуки. Можна було говорити, кричати – внизу все одно не почули б. Вогні тяглися навсібіч – праворуч, ліворуч, уперед –
