а на життя вже й часу не залишається…
Я роззявила рота: Максиміліан повторював власні мамині слова, які вона, бувало, втомившись говорила сусідкам. Мама не насторожилася – навпаки, закивала охоче.
– А отой гламур, – провадив в’їдливо Максиміліан, дивлячись мамі у вічі, – ця вульгарність… Неможливо стало ввімкнути телевізор…
– Нам уже час, – я встала, ледь не перекинувши табурет. – Максиме, пішли.
– Ліно, куди спішити? – мама насупилася (Петрик і Дмитрик нишком перекидалися курячими кісточками у неї за спиною).
Я виразно глянула на Максиміліана.
– Вибачте, Євгеніє Павлівно, – Максиміліан підвівся. – Мені треба сьогодні здати книгу в бібліотеку. Просто зараз.
– Ніколи не смій так робити!
– Як?
– Не смій чаклувати в моєму домі! Не смій знущатися з моїх рідних!
– Знущатися? Чаклувати?! Ліно, такого «чаклунства» навчена будь-яка розумна дитина…
– Ти зрозумів, про що я кажу? – відрубала я. – І годі вже!
У пустелі розвиднялося. Ще не занесло піском наші вчорашні сліди; втім, які ж вони вчорашні? (Адже тут, у пустелі, біля кордонів Королівства, час не зрушився ні на мить…)
Сарана ще закінчує нічний перехід. Але незабаром уже зупиниться, щоб розбити табір, – удень варвари відпочивають, ховаючись від сонця в наметах.
– Годі – то й годі, – пробурмотів Максиміліан, обернувся чорним птахом і злетів у небо.
Я злетіла за ним – важкувато, але впевнено. Летіти назустріч світанку приємно; з-за обрію виткнувся краєчок сонця. Я примружилась. Вітром мене підкидало, мов човник на хвилях. Попереду вималювалася зубчаста крайка гір, піски внизу змінилися луками, далі – перелісками…
Яке воно гарне, моє Королівство… Які сині гори, які жовті й барвисті луки… Як мальовничо біжать струмки по камінню – мов намальовані. Якими яскравими білими стрічками снується прибій уздовж морського берега… І яка страшна небезпека над усім цим нависла…
Замок некроманта наїжачився вежами. Я приземлилася на найвищу – як комаха-сонечко на кінчик пальця. Перевела подих.
Яскріло під сонцем озеро. Вода при березі хвилювалась. Я придивилася й розгледіла велетенське біле черево, яке то спливало, то знову пірнало на глибину.
– Що воно там?
– Риба-зомбі, – Максиміліан на льоту перетворився з птаха на людину, ляснув підошвами кросівок об кам’яний зубець. – Страж озерних воріт.
– Чому догори черевом?
– Тому що здохлий!
– Де ти взяв цю гидоту?
– Де взяв – там більше нема!
Донизу з вежі вели вузькі сходи. Зі стін праворуч і ліворуч стирчали сталеві штирі.
– А це навіщо?
– Тут у мене будуть прикуті мерці-зомбі…
– А як тоді розвернутися на таких вузьких сходах? Як в автобусі в годину пік?
– Прикуті
