все це Максиміліан довідався, вештаючись містом, надовго «зависаючи» на базарі, гуляючи в порту. Місто в ті дні вирувало: великі кораблі приходили і відходили щодня, чимчикували дорогами обози й каравани, з навколишніх сіл хмарою сунув люд, і щомісяця виникав новий міський квартал.
І ще: в ті дні король видав указ про перетворення колишнього Храму Обіцянки на Музей Того, Що Варто Пам’ятати. Раніше величезна будівля стояла порожня – тільки час від часу там влаштовували свята для городян. А тепер Максиміліан став свідком того, як із палацу переносили гобелени, як теслі й склярі майстрували вітрини й полиці, а скульптори – модель королівського замку. Кожен мешканець міста міг принести в музей «важливу річ» – зрозуміло, слід було довести, що вона справді важлива…
Максиміліана вабило бурхливе життя Королівства. Йому було замало кружляння над містом у пташиній подобі, бракувало присутності за столиком у таверні. Хоч він і дізнався вже все про це місто – йому хотілося, щоб місто дізналося про нього. Дізналось – і здригнулося.
Він подався на місцевий цвинтар (а цвинтар, хоч як це сумно, ріс разом із містом) і там пізньої ночі вирішив попрактикуватися в некромантії. У розповіді Максиміліана все це мало досить лиховісний вигляд: він огледівся, прилаштувався, вирішив, хто з небіжчиків може бути найкориснішим, та й узявся до своєї темної практики (якої, утім, так і не довів до кінця, бо з’явився Оберон).
У цьому місці своєї розповіді Максиміліан зробив паузу (неначе щоб сьорбнути компоту). Але ж я бачила, як у нього тремтіли пальці. Він, звичайно, не розповів усього, але, знаючи Максиміліана, я приблизно уявляла, що там сталося.
Максиміліан страшенно боявся мерців. І соромився цього страху. У п’ятнадцять він напився до нестями (у його розповіді згадувалася таверна, куди некромант зазирнув перед дійством на цвинтарі). І так, п’яний як чіп, заявився чаклувати на могилу. Вже й не знаю, чи вийшло в нього що та чи могло вийти взагалі, але Оберон нагодився, як завжди, вчасно.
– Ми загалом гарно побалакали… – Максиміліан поставив на стіл кухоль з-під узвару. – Він мене… переконав, що в цьому Королівстві – він головний… Я й раніше це знав, – некромант пригнічено посміхнувся. – Він узагалі такий… Твоя правда – він великий король…
Ми замовкли. Сидячи в замку, збудованому драконом, над рештками вечері, приготованої павуками, ми обоє згадували Оберона. Про те, як багато він для нас значить (для нас обох, виявляється). І про те, що його більше нема…
– І що було далі? – запитала я нетерпляче.
– Далі… багато всього трапилося. Я ж бо після зустрічі з Обероном сидів у себе в замку… відпочивав, – Максиміліан зітхнув. – Налагодив собі вивідницьку мережу… з кажанів здебільшого (вони, щоправда, безмозкі, але деякі новини до мене доходили). Оберон поїхав у гості до принца-саламандри та його родини. А начальник варти проґавив принца-деспота, і той утік із в’язниці. Кинулися ловити, шукати. Гарольд навіть мене до відповіді потяг.
