ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я зачула голоси гір навколо. Десь – дуже далеко – зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом – схожим на перегук дзвіночків.
– А сюди ж Сарана не дістанеться… – сказала я з якогось дива.
– Можливо.
– Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо пертися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики!
– Шукаєш, у чому мій зиск?
Я глибоко зітхнула. Повітря тут було, як молочний коктейль.
– Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося?
Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь.
– Його забули, Ліно…
– Де він?!
– Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витиснули з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, – Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись.
Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не згасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали.
– Розпадається тонкий світ, – провадив некромант. – Руйнується чарівна оболонка звичних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість – завжди приходить Сарана…
При світлі вогненної кулі його бліде обличчя здавалося жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант.
– Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона змете тут усе! Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло дотягтися Королівство, – острови з колишніми людожерами, далекі береги, угіддя цих кумедних тварин – бебриків… Усе спустошиться, і простір почне стискатись, як міхур, із якого потроху виходить повітря. І зіллється в точку, – Максиміліан стис великий і вказівний пальці, начебто давлячи між ними комара.
Я застигла, він же глянув на мене – й раптом засміявся.
– Авжеж, так буде… І бідолашному некромантові залишиться тільки втікати назад за Відьмину Печатку. А там погано, Лінко, ти знаєш. Там тепер царює принц-чума.
Із темного отвору дверей вибіг павук. Я насилу втрималася, щоб не закричати на все горло: нерви в мене були, як надто туго натягнуті струни іграшкової балалайки.
– Тому будь-що-будь слід викручуватися, – бадьоро завершив Максиміліан. – Перш ніж ми сядемо за стіл, я тобі хочу показати дещо.
Він підійшов до клумб. Тверді стебла завмерли, мов неживі. Максиміліан узяв дозрілий плід, схожий на волохатий кулак, і той охоче відділився від куща.
– Що це таке, по-твоєму?
Я знизала
