невже? – я не стримала нервовий смішок. – А якщо в когось уже зіпсована?
– Той сам собі – злісний домовик, – відгукнувся Максиміліан без посмішки. – Якщо довго пробути на вивороті життя – геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Довкруги вороги ввижаються. Зрештою, людина захлинається у власній жовчі.
– Весело… – сказала я ошелешено.
– Тому будемо входити на виворіт і повертатися назад так швидко, як тільки зможемо.
– Згодна.
Максиміліан погойдав ногою в чорній кросівці:
– Для того щоб пройти на виворіт і повернутися, потрібні двоє. Два маги.
Я кивнула. Авжеж: якби Максиміліан міг обійтися без мене – обійшовся б…
– Ти готова?
– Хоч зараз, – сказала я так рішуче й упевнено, як тільки змогла.
Він пильно глянув мені у вічі. Погляд був ще той – аж мороз по шкірі…
За півгодини ми приземлилися на широкому запиленому підвіконні Оберонового кабінету. Я б не знайшла його серед багатьох вікон замку, але Максиміліан, здається, бував тут не раз. Він птахом впурхнув досередини; я спершу зависла на руках, подивилася вниз на рів із гострим кіллям, затим лаючись полізла у вікно.
У кімнаті було, як і раніше, порожньо. Темніла щуряча діра в підлозі. Штора, що прикривала книжкову шафу, біліла розмитими плямами (вапно чи що?).
– Почнемо звідси, – Максиміліан хижо огледівся. – Вилазь на ослін.
– Навіщо?
– Щоб ми були однакового зросту, – терпляче пояснив Максиміліан. – Ось так.
Перш ніж видертися на ослін, я відгорнула край картатої шкіри, щоб не забруднити. Мені не хотілося нічого псувати в кабінеті Оберона – навіть тепер, коли кабінет розорено, а король зник. Стала кросівками на світле дерево, подумки попросила в Оберона вибачення, повернулася до некроманта.
Залишаючи свій замок, Макс перевдягся. Тепер на ньому була шкіряна куртка, короткі штани, м’які чоботи вище колін – усе аспидно-чорне. Тонкий плащ кріпився під горлом чорною емалевою застібкою.
– У чорнім-пречорнім лісі… – пробурмотіла я з нервовим смішком. – На чорній-пречорній галяві…
– Що?
– Нічого…
– Боїшся?
– Хто – я?!
– Ну от і чудово…
Він стояв переді мною, і тепер ми справді були одного зросту. Максиміліан підняв руки долонями вперед – начебто збираючись пограти зі мною в «ладусі». Я повторила його жест, і наші долоні зійшлися. Я мимоволі здригнулась: у некроманта були дуже холодні руки…
– Коли відчуєш, що вже час, просто ступни вперед, – пробурмотів Максиміліан. – Усе має виворіт, Ліно. Все має зворотний бік…
Його бліде обличчя попливло, неначе відображення у воді, ніби марево над багаттям. У мене зашуміло у вухах: шкіра в Максиміліана темнішала, очі світлішали, волосся з білого робилися темно-русявим…
Я упізнала відображення. Це ж я сама стояла перед собою, і мої
