бородиськом аж до пупа. (З бороди й шкіряних штанів складалося все його вбрання.)
– Король у себе? – запитала я, стискаючи посох. – Уйма Перший Вегетаріанець?
– Ти хлопець чи дівка? – бородатий почухався.
– А тобі що до того? – наїжачилась я.
У широкій посмішці борода його розгорнулася, ніби віяло:
– Знати потрібно. От. Завжди треба знати.
– Уймо! – погукала я, підвищуючи голос.
Із намету ніхто не вийшов. Бородатий сховав рогатку за пояс і пішов на мене, ворушачи волохатими пальцями:
– Знати, ага. От. Завжди треба.
Я скерувала посох йому в надійно вкриті бородою груди і шугонула тонкою блискавкою. Жорстке волосся задиміло, людожер на мить зупинився, глянув на мене з подивом – і раптом простяг лапу, наміряючись відняти посох:
– Ану давай сюди!
Я вдарила його сильніше, він відлетів, відкинутий поштовхом, і завив, але не жалібно, а люто. Відразу площа навколо намету виявилася заповненою: людожери стояли пліч-о-пліч, їхні голі плечі лисніли, а жили звивалися, мов змії, на грубих руках.
– М’ясо! – ревів бородатий, обтрушуючи з грудей смалене волосся. – М’ясо!
Юрба відповіла йому завиванням із десятків горлянок. Я приготувалася битись не на життя, а на смерть… Але тут запинало намету відкинулося, й нарешті з’явився Уйма. Таким розлюченим я його ніколи не бачила.
– Жритраву! – від звуку його голосу людожери аж присіли. – Кровососи, порву, принишкніть усі!
Він ревів і гуркотів, та водночас у його голосі чулося зміїне шипіння (Уйма звик розмовляти і видихаючи, й вдихаючи).
– Дівка… – почав був бородатий, але Уйма обернувся до нього й заревів зовсім уже нелюдським голосом. Бородатий відступив і пригнувся, втягнув голову в плечі. Юрба швидко порідшала – на тих, що забарились, Уйма репетував і блискав очима, тож серед цієї юрби людожерів він здавався, звичайно, найстрашнішим, найлютішим і найнебезпечнішим людожером.
Юрба розсоталася. Бородатий відступив подалі, п’ятірнею розчісуючи рештки бороди, мимохідь нарікаючи на долю. Уйма мені кивнув і відслонив запинало намету.
Усередині смерділо підгорілим салом. У темряві серед білого дня горіла лампа. Біля неї за грубим верстатом сиділа принцеса Філумена – та, котру я пам’ятала причепуреною, зарозумілою і пихатою. Тепер вона в шкіряних штанях і хутряному верху постукувала каменем по залізному стрижню – карбувала щось на мідній пластині.
– Привіт, Філумено, – сказала я.
Вона схилила голову:
– Мій володар дозволить мені говорити?
– Говори, – дозволив Уйма. Він ще й досі здавався розлюченим.
– Здрастуй, Ліно, – мовила Філумена, не підіймаючи очей. – У тебе чудовий вигляд.
Я знала, що це неправда. Який вигляд може мати людина, яку щойно ледь не з’їли? (Хіба що принцеса,
