Я бачив одну таку – давно-давно, у свого діда. Це був томик романтичних віршів, що перетворювався на лікарський довідник із малюнками. На місці поеми «Томління пристрасті» з’являвся трактат про кривавий пронос.
– Тьху… Яка гидота… – сказала я кривлячись.
– Ну звісно. Мій дід був іще тим некромантом… А ця книга давно зіпсувалася. Не розумію, навіщо Оберон її зберігав.
– Люди зберігають дорогі їм речі.
– Авжеж, – Максиміліан кисло поморщився. – «Музей Того, Що Варто Пам’ятати»… Купа мотлоху.
Я несподівано з ним погодилася. Купол храму-музею горів на сонці; скільки вже там зберігалося коштовних незабутніх речей, і жодна з них не завадила всім забути Оберона.
– Усе не так і погано, – я намагалася не втрачати оптимізму. – Тепер у нас є нитка.
– Ага, – Максиміліан поморщився ще кисліше. – Якби нам ще місяць-два часу, я сказав би невдовзі, що справу зроблено.
Я покосувала оком на некроманта. Він криво посміхався.
– Тоді не гаймо часу! – спохопилась я.
Начебто підтверджуючи мої слова, на стіні проспівала сурма – цього разу мелодійно та владно.
– Ходімо! – я зіскочила з підвіконня. – Тільки прошу тебе… Поки я буду говорити з Гарольдом – не потрапляй йому на очі.
– Де тебе носить? – Гарольд не гнівався. Просто був смертельно втомлений і, як мені здалося, байдужий. Навіть розмовляючи не дивився на мене – навкруг було безліч речей, котрі привертали його увагу.
– Я літала дивитися на Сарану.
– Подивилася?
– Гарольде…
– Нема часу для розмов. Якщо вирішиш іти у свій світ – я тобі слова не скажу. Якщо битимешся – готуйся. Ми наповнюємо діжки смолою, їх доведеться підпалювати на льоту.
– Добре.
– Ти вмієш зміцнювати стіни? Щитами?
– Мені не доводилося…
– Лікувати ти точно вмієш. За тяжкі рани не берись, тільки легші – так, щоб воїн міг одразу повернутися в стрій.
– А тяжкопоранені нехай гинуть? – не втрималась я.
Гарольд нарешті підвів на мене погляд.
Ми розмовляли перед ворітьми замку; на схід уздовж берега йшов останній караван біженців. Плентались жінки й діти. Я впізнала Гарольдову матір: вона підсаджувала на візок якихось дівчаток, а ті ридали. Потім жінка нахилилася, щоб підсадити хлопчика – я впізнала маленького Еліна. Він був одягнений просто, як усі діти, меча при собі не мав. Та коли бабуся спробувала всадовити його на віз, Елін вирвався й кинувся до батька.
– Облиш мене! Я буду битися!
Канцлер, начебто не чуючи, бубонів про морський шлях, що так, мовляв, легше й дешевше; сивовусий і згорблений начальник варти звелів йому «стулити пельку». Висока жінка в темній хустці наздогнала хлопчика, схопила його під пахви (я насилу впізнала Гарольдову дружину, яку бачила лише кілька разів). Щось втовкмачуючи на ходу, жінка несла сина до візка; Гарольд подивився на них – потім на мене.
