був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?!
А потім я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет – у музеї Того, Що Варто Пам’ятати?
До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, змахуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля – вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів…
А потім я побачила… свій посох!
Колись мені його подарував Оберон – видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в музей – не своїм портретом помилуватися.
Я прийшла по свою зброю.
Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася – у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно.
Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару – дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом.
Я простягла руку, взяла свій посох і одразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з храму-музею, зупинившись на сходах, озирнулась; раптом начебто мене під лікоть штовхнули – я обернула посох навершям на захід…
Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся й ледь не випав із рук.
Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє жевжиків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камені, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався взяти вузол із одягом. Я вдарила посохом – зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися.
Той, що був іззовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайник, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, випер раму широкими плечима, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла-таки підпалити цьому другому штани – коли він завертав за ріг…
За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом…
Якби Оберон залишився в місті – хіба таке було
