задуматися, або ж щось переплутати чи забути, Сергієві, як втім і майже кожній творчій особистості, притаманна була й така, можна сказати, класична властивість художника, поета чи актора, як схильність до безсоння. І розкинувшись на тому самому, на якому він відпочивав удень, але вже розкладеному, дивані, схиливши голову на м’яку пухову подушку, Сергій, власне й очікував такого знайомого й звичного нападу безсоння, адже хіба міг він мати надію так просто заснути після такого неймовірного дня, що розкуйовдив почуття, переповнивши прозорий келих душі п’янким запашним весняним напоєм бажання якогось нового невідомого щастя. Ці прості, що видалися Сергієві майже святими, люди, які б дуже здивувалися, що їх такими вважають, які просто жили своїм звичним, майже святим життям, так вразили його…
Ні, звичайно, Сергій зустрічався й зі священиками, і священиками непоганими, котрі гідно виконували свій обов’язок, але в тім то й справа, що – обов’язок! Жив Сергій і в монастирях, де монахи відзначались неабияким, навіть, натхненним пориванням у служінні Господу. Але ж село Веселе – це не монастир, і отець Михайло – не виконував свій обов’язок, ні, – він був тільки вдячний долі за можливість прислужитися людям. А ще ця чарівна, неймовірна дівчина, яка миттєво, якимсь недовідомим чином, зробила те, що Сергій наполегливо до самозабуття намагався здійснити за допомогою книги, пензля і молитви – ця дівчина зріднила його до єдинокровності з усім найсвятішим, до чого він прагнув, з Богом і Україною, вірніше, з Божественною Україною, бо Україна і Бог були для Сергія однією нероздільною святістю. І це новонароджене почуття єднання з усім найомріянішим, з усім найсвятішим, почуття нової повноти буття було таким ясним, таким виразним і захопливим, що, на думку Сергія, йому навряд чи дало б заснути цієї ночі переживання потрясаючої бентеги цього неочікуваного подарунку долі, коли йому так неждано відкрився неоціненний духовний скарб.
Але, як на диво, сон прийшов до Сергія надзвичайно швидко і легко, хоча перед тим, як цей сон прийшов, Сергієві довелося пережити ще один спогад, який, очевидно, був викликаний із потаємних глибин пам’яті саме сьогоднішніми переживаннями, глибиною, піднесеністю, яскравістю сьогоднішніх переживань. Річ в тім, що Сергій не був від самого дитинства прилученим до християнського світла, він був народжений у нетрях прогнилого до самих своїх засадничих основ Радянського Союзу, у безпросвітності того духовного мороку, коли освячене владою безбожжя виплодило врешті всезагальну зневіру в усіх взагалі цінностях, в тому числі й зневіру в побудові того світлого майбутнього, заради якого були принесені незчисленні людські жертви, заради якого був розстріляний сам Бог, і приписи морального кодексу будівника комунізму стали для радянської людини таким же непотребом, як і Божі заповіді. Це вже потім, у вже досить зрілому віці, коли він повністю став відповідальним за свої думки і вчинки, коли вже гіркота від розчарувань і втрат переповнила всі можливі межі… Тоді до Сергія прийшов Христос. Якраз оцей саме доленосний
