знову витирає очі хустиною.
– Та як тобі сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тільки радіти, як і всі ми повинні були б тільки радіти з того, що у Господа нашого з’явилася така щира й віддана служителька, як Оксана. Але всі ми до того ж іще й люди, прості грішні люди. Сам подумай, як воно батькові віддати свою єдину дитину в монастир, коли знаєш, що вже ніколи в тебе не буде ні іншої дружини, ні іншої дитини, коли розумієш, що вже ніколи не будеш няньчити своїх онуків, – і Горпина Степанівна, вже не криючись, витерла очі, що знову й знову мокріли від щирих свавільних сліз. – Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навіть виглядом своїм ніколи не дав зрозуміти, якого болю завдало йому рішення Оксани усамітнитися. Але ж усі все прекрасно розуміли, бо всі ж, кожен із нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити її щасливою дружиною й матір’ю і радіти з цього. Ясна річ, може це й гріх бажати відібрати в Бога віддану йому служницю, але… – вона довго й щиро дивилась на ікону вологими очима, перехрестилась і додала: – Отак і живе вже другий рік Оксана в монастирі святої Ольги, це недалеко від села Колодязного, що на півдороги до Києва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Київського Патріархату. Монастир святої Ольги, маму Оксани теж, до речі Ольгою називали, Ольгою Петрівною.
– Так, не дуже весела історія, – Сергій теж подивився на ікону Спасителя, наче вибачаючись за такий свій висновок.
– Що ж, життя не завжди обов’язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаїлась, все говорить, що дуже їй добре живеться серед щирих своїх подруг, ігуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всім зрозуміло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного під серцем цей тягар все ж таки пече, як би всі не старалися показати, що щиро радіють, коли бачать Оксану, як вона приїздить додому допомогти батькові по господарству.
– А як щодо Миколи, як його доля склалася?
– Та тут справа таки дійсно веселіша, – обличчя Горпини Степанівни розквітло щирою радістю, – одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всім селом гуляли в нього на весіллі, всі раділи за Миколу та його вірну дружину. Адже ж Ганнуся, теперішня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серці, – замислилась вона на мить, – це лише Бог один знає, а втім живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от і на дитинку вже чекають, дай Бог їм щастя й долі, всякого добра та діток побільше.
– Так, так, оце так історія, – Сергій не міг не чудуватися з того нового, що він щодня тут дізнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху відкриття чогось нового, незвичного, навіть неймовірного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.
Ні, звичайно, Сергій не був уже таким
