було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.
– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…
Вона зайшлася плачем і забилася, як у бісівському насланні.
Почали на прохання великої княгині звозити до Москви, у Кремль різних ворожок, з якими Соломонія шушукалася та прохала у них ради-поради, як їй, нарешті, ощасливити князя спадкоємцем. Он князь на неї вже косо позирає… То чи немає у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зілля такого, щоб вона нарешті завагітніла?
– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питає стиха ворожка. – Що ти безплідна, га?
– Так усі кажуть… – розгубилася Соломонія. – І князь так рече…
Ось тут ворожка й нараяла їй – на свою біду:
– А ти, княгине, щоб спадкоємця народити, доброго молодця підшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб ніхто не угледів…
Люди князя підслухали пораду ворожки, князеві про те донесли.
Василій так і спалахнув, і велів тій ворожці кліщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).
– А тобі, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким із нею ласкавим!) на Соломонію аж визвірився. – Твоїй порадниці балакучій язика вирвали, щоб не патякала, чого не слід. А тобі, княгине, як будеш такі поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаєш, Соломоніє Сабурова…
– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мій…
І княгиня вперше за роки спільного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на коліна, прощення просила. Присягалася більше не слухати тих бісівок.
– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втретє, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!
Соломонія знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, і ненавидіти теж умів. Сьогодні янгол, а завтра – біс. А ти, Соломоніє, крутись, щоб і янголу догодити, і бісові теж.
В останні роки Соломонія раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла їх, бавилася ними – в дитинстві так ними не захоплювалася. Щось вирізала – голову, тулуб, ручки-ніжки, – зшивала дві половинки, наповнювала те ганчір’ям, і в неї виходили якісь маленькі ганчір’яні дітки. Соломонія їм очки-ротики малювала, вбирала лялечку в сорочечку, що її сама ж викроїла, пошила й вишила і називала таку ляльку своїм «синком». І часто колисала ляльку, як малу дитину, і наспівувала їй, аби «дитятко» спало й не коверзувало…
Дитя буде спати,
Котик – воркотати.
Ой на кота воркота,
На дитину дрімота.
А-а, люлі, люлі…
Чого тільки не робили князь і княгиня, щоб Господь дарував їм дитятко… Передавали дарунки церквам і монастирям, їздили до знаменитих святих на поклоніння, роздавали милостиню вбогим, милували закоренілих злочинців – нічого не виходило. Тоді вони чи не у відчаї
