style="font-size:15px;"> Вибір Василія так прокоментує М. Карамзін:
«Соломония отличалась как, вероятно, достоинствами целомудрия, так и красотою, цветущим здравием…»
Василій був у захваті від Соломонії.
І життя їхнє буде довгим та щасним – Василій князюватиме, водитиме раті в походи, завойовуючи для свого князівства нові й нові землі – де князівство, а де бодай удільчик, все згодиться, – а велика княгиня Соломонія, чекаючи-виглядаючи його з походів, доглядатиме разом з мамками їхніх діток, а найперше – сина-спадкоємця…
І на радощах, що небеса ощасливили його Соломонією, велів в усіх московських церквах в усі тамтешні дзвони радісно дзвонити, а жебракам щедро давати милостиню, аби молилися за здравіє Василія та Соломонії…
Соломонія таки принесла Василеві оберемок щастя, але стільки ж (якщо не більше) й нещастя. І матиме Василій клопіт із нею превеликий, але…
Але – згодом, а поки що він із нею, наче Адам із Євою, в раю-едемі розкошує.
І слухають вони Сирін – птаху райську, яка має людський вигляд, а співом своїм бере в полон, і людина тоді відчуває неймовірну радість.
Щоправда, тільки щасливі та радісні люди можуть чути чарівний спів Сирін. Ось тільки заковика: зникає цей птах так само швидко, як слава та успіх…
Частина перша
Вигнання княгині Соломонії
І шлюб із першою жоною Соломонією Сабуровою у Василія III, попри бурхливу радість перших років спільного життя, врешті-решт, виявиться таким, якого князь аж ніяк не чекав – невдалим. І причини того були вагомими: за 20 (двадцять!) років спільного з нею життя і любощів у них так і не з’явилися діти. Бодай одне – спадкоємець…
Великий князь і велика княгиня, занепокоєні відсутністю нащадка, до чого тільки не вдавалися: постійно їздили на богомілля, прикладалися до всіх чудотворних ікон Русі, але все було марно. Чомусь Господь не посилав їм спадкоємця – за які такі гріхи? Не інакше, як Соломонія чимось не догодила Всевишньому. І тоді Василій III таки зважився на нечуване – розлучення.
Як підкреслювалось і наголошувалось: із причини «неплодства» княгині.
За М. Карамзіним
«Тогда великий князь, свободный от дел воинских, занимался важным делом семейственным, тесно связанным с государственною пользою. Он был уже двадцать лет супругом, не имея детей, следственно и надежды иметь их. Отец с удовольствием видит наследника в сыне: таков устав природы; но братья не столь близки к сердцу, и Василиевы не оказывали ни великих свойств душевных, ни искренней привязанности к старейшему, более опасаясь его как государя, нежели любя как единокровного. Современный летописец повествует, что великий князь, едучи однажды на позлащенной колеснице, вне города, увидел на дереве птичье гнездо, заплакал и сказал: «Птицы счастливее меня: у них есть дети!» После он также со слезами говорил боярам: «Кто будет моим и русского царства наследником? братья ли, которые не умеют править
