Наодинці з життям. Поезія. Юрій Пересічанський

               як у гніздечку, тримати

      Полохливе пташатко

                        свого рученяти —

      0 дитинства далекого

                                      свято,

      Віра в казку, у те, що

                             достатньо

                       нам неба для всіх

                               одного —

      Не докричатися,

                        не докричатись…

      Мій вагон підійшов.

      Цей останній,

                     прощальний вагон,

      Що давно в небуття відійшов,

      Але знову

               і знову приходить,

      Щоб мене

               відвезти на роботу,

      Щоб мене

               привезти із роботи,

      На роботу – з роботи,

               На роботу – з роботи…

      Цей розмірений стукіт коліс,

                           нескінченний тунель…

      Ескалатор, безногий Вергілій,

      Проведи з підземелля до неба мене —

      Десь там небо було,

      І на всіх одного

                      вистачало

                           нам неба цього,

      А тепер там

               для кожного телеекран —

      Не поділять ніяк

                  між собою програм.

      Нескінченний тунель,

                     незліченні турботи:

      На роботу – з роботи,

                     На роботу – з роботи,