дещо складніше. Тренуватися «на одному моторі» (тобто з обмеженими потужностями – так, ніби один двигун перестав працювати) теж весело. С-130 має летіти нижче, а не вище від літака, тоді як вам треба знизити висоту і влучити заправною штангою просто в горловину шланга. Є тільки одна спроба: у реальній ситуації на другу просто не вистачить технічних ресурсів. Тобто все треба робити з першого разу, ще й так, щоб не осоромитися. Того дня, коли ми летіли на корабель, перше дозаправлення відбулося приблизно через три години польоту. Ще через три години я вдруге зістикувалась із С-130. Дозаправлення вертольота може виснажувати і фізично, і морально, тож зазвичай пілоти роблять це по черзі. Коли я сіла за кермо, Фінн, другий пілот, зв’язався із заправником по радіо і бортмеханік (або БМ) вигукнув, що бачить С-130 попереду вище від нас.
– Набирайте висоту, – сказав він.
Я обережно штовхнула ручку «крок-газ», збільшуючи потужність, і трохи опустила ніс вертольота, щоб підтримати швидкість. Звично глибоко вдихнула і поворушила всіма пальцями, аби вони не були такими напруженими. Я не раз помічала: найгірший учинок у точному маневрі на кшталт такого, як роблю я, – це надто міцно тримати штурвал.
Набираючи висоту, я кожні кілька секунд озиралася через плече, аж поки побачила С-130.
– Так, він підлітає справа, – вигукнув БМ, який відстежував наближення заправника в десятих частках кілометра. – П’ятсот метрів… чотириста… триста… двісті… Ти маєш його бачити.
Я глянула через теплицю – так ми називали віконечко зверху.
– Бачу. Підіймаюся вище й повертаю правіше, – озвалася я.
Мої очі ніби приклеїлися до заправника.
Я зайняла позицію зліва позаду літака, і вони випустили шланг. Ми пробігли контрольним списком дозаправляння, і я зманеврувала на позицію просто за горловиною. Тепер ми летимо в щільному строю, дуже близько до іншого літака, так близько, що інколи подаємо сигнали ліхтариками чи просто рукою через ілюмінатори. Але члени команди, які перебувають у хвостовій частині літака, так звані хвостовики, зазвичай на цьому етапі маневру поводяться дуже тихо.
Я закріпила положення, орієнтуючись на шланг, і ще раз глибоко вдихнула; інтерком був увімкнений, і я тихо підспівувала, як завжди перед ривком. Поступово збільшила потужність, трохи підняла ніс, і влучила точно посередині горловини, досить сильно, щоб штанга не випала; потім продовжила рух угору й ліворуч, поки не опинилася на заправній позиції і в наш бак не потекло пальне.
– Хай тобі грець, Ем-Джей! Я з жодним пілотом не захочу більше заправлятися, – сказав стрілець.
Я вдячно усміхнулася. Коли заправляння завершується, усі відчувають полегшення: тепер пального вистачить іще на три години, отож можна трохи розслабитися. Для членів команди, що сидять у хвості, дозаправляння – нервова процедура: вони не можуть контролювати, що відбувається з повітряним судном спереду, а його іноді трусить,
