однак пальне не текло. Коли стрілка паливоміра стала опускатися до нуля, ми всі збагнули жорстоку реальність. У моїх очах відбився найбільший страх. Нам треба було посадити нашу «пташку» на воду посеред крижаного океану, перш ніж настане ніч.
Я намагалася бути незворушною, але не могла думати ні про що інше, як про те, що у місії в «Ідеальному штормі», коли вертоліт із хоробрими чоловіками сів на воду, жоден із них не врятувався. Я відчайдушно сподівалася, що ми зможемо знайти інший вихід.
Фінн, досвідченіший пілот, ніж я, заговорив про стратегію. Ми спробуємо повернутися назад, ближче до корабля, і, поки він літатиме над водою, всі вистрибнемо. Фінн також думав, що, мабуть, зможе спуститися аж до самого корабля, якщо вистачить часу. Потім відлетить убік, посадить вертоліт на воду і спробує самостійно вилізти з гелікоптера, що вже тонутиме. Я почала дякувати Всесвітові, що в нас на борту є ПРи. Ми перевірили спорядження і з тривогою переглянулися.
– Гаразд. Отже, це наш план. У когось є інші ідеї, поки я не переказав його заправникові? – спитав Фінн. Відповіддю на його питання було кілька секунд тиші.
Можу точно сказати, що цей план нікому з нас не подобався, але кращих пропозицій не було. Ми знервовано зиркали одне на одного, кожен напружував мізки в пошуках нешаблонних ідей. Потім заговорив БМ.
– Гей, а чому б на хвильку не ввійти в піке з нульовим перевантаженням? Може, рештки пального вдарять по кришці бака і щось там розтрусять?
Ми перезирнулися. Звучало дещо скажено, але, може, це спрацювало б? Усі ладні були випробувати що завгодно, тільки б не спускатись у темну холодну безодню. Ми кивнули одне одному, і Фінн почав крутий підйом. На піку він наліг на ручку «крок-газ», щоб якнайбільше зменшити потужність, і перекинув «пташку» носом униз. Ми всі знялися над сидіннями – нас тримали тільки паски безпеки, а незакріплені пристрої розлетілися по всьому вертольоту. Коли ми опинилися в нижній точці маневру, у мене всередині все опустилося, – але, на щастя, вдалося вирівнятися без особливих проблем.
Якби, зрештою, нам таки довелося приводнюватися, витрачений на цей маневр час не пішов би на користь, однак ми знали: це варто було спробувати. Настала пора ще раз приєднатися до заправника й подивитися, чи спрацювало. Думаю, всі тоді затамували віддих.
Ми з першого разу влучили в горловину й набрали висоти до заправної позиції. На С-130 уже знали про наші проблеми (бо ми стільки разів приєднували штангу!), тож через ілюмінатор вантажного люка на нас дивилося багато напружених облич. Я клацнула перемикачем, щоб запустити подачу пального, і ми всі втупилися в сенсор. Минула мить – нічого. Потім стрілка смикнулась і почала рухатися.
– Потік пального встановлено! – вигукнула я під гучні радісні крики.
Я налаштувала мікрофон і потішила команду заправника хорошими новинами. У їхніх голосах чулося полегшення: з потенційної повітряної
