англійських парламентарів 6 жовтня 1932 р. внесли петицію у справі автономії Східної Галичини до Секретаріату Ліги Націй. У петиції, покликаючись на рішення Ради Амбасадорів 1923 р., зверталася увага на ухилення польського уряду від запровадження автономії. Запропоновано через Лігу Націй передати вирішення цього питання Трибуналу справедливості в Гаазі. Англійці дорікали українським представникам у Лізі Націй (1932 р.) М. Рудницькій і О. Луцькому за те, що українці в Польщі не висувають консолідованої автономістської програми. Відсутність цих вимог, на думку англійських парламентарів, значно обмежувала можливості українських послів. Делегати УНДО визнали справедливість цього зауваження.[211]
Автономістська вимога прозвучала також у Сеймі 3 листопада 1932 р. від голови УНДО Д. Левицького: «Вимагаємо від Польської держави, згідно з ухвалою Ради Амбасадорів, виконати своє міжнародне зобов’язання у формі територіальної автономії. Вимагаємо тільки, щоб автономія була поширена на всі українські землі, в межах Польської держави. Дана позиція Українського клубу не суперечить правно-державній заяві Українського клубу 29 березня 1928 р. Висуваючи автономічну вимогу, український народ не зрікається принципу самовизначення націй, які завдяки президентові Вільсонові здобули собі право вільного розвитку».[212]
Декларація УНДО і УПР не становила тільки реакцію на закиди англійських парламентарів. Вона також була продиктована складним політичним і економічним становищем українців. Проте лідери УНДО в цей період (1931–1932) не вірили в можливість порозуміння з польською стороною у питанні територіальної автономії. Зневіра у зміні ставлення Польської держави до українців посилила активність УНДО в таких напрямах національного життя, як освітній та релігійній. Це мало підтримати в суспільстві стан напруженості.[213]
На початку 1930-х років зросла активність польських публіцистів, які виступали з ініціативою польсько-українського діалогу. За підтримки ІІ відділу Головного штабу та за згодою відділу національностей, МВС і Східного відділу МЗС започатковано видання «Польсько-українського бюлетеня». Із його редакторами співпрацювали відомі польські знавці національного питання – Л. Василевський, С. Лось, С. Панроцький, з українського боку – І. Кедрин-Рудницький. Усі вони були членами організованого 8 червня 1933 р. Польсько-українського товариства. Проблему польсько-українських відносин обговорювали на сторінках інших польських часописів: «Бунт молодих» (згодом «Політика»), «Наше майбутнє», «Епоха».[214]
Преса УНДО, аналізуючи ситуацію на межі 1933–1934 рр., розповідала про те, що уряд в цей період не був схильний до дискусії щодо українських питань і не висловлював бажання співпрацювати з представництвом об’єднання в парламенті. «Діло» назвало безперспективними сподівання українців на співпрацю з урядом.[215]
Лідери УНДО і УПР були вражені також польсько-німецькою декларацією про незастосування сили (26 січня 1934 р.). Цю тему завуальовано
ЦДІАУ у Львові. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 5.
Sprawozdanie stenograficzne z 70 posiedzienia Sejmu 3.11.1932, – l.56.
За єдиний фронт народу // Діло. – 1932. – 18 жовт.
Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 121. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 34.
Діло. – 1934. – 21 лют.
