честі емігрантів було впорядкування могил загиблих побратимів, вшанування їхньої пам’яті. У міжвоєнний період збиралися кошти на встановлення надгробків Б. Магеровському у Здолбунові, О. Алмазову у Луцьку, К. Вротновському-Сивошапці, В. Тютюннику у Рівному та ін. Важливою була допомога в організації поховання, адже багато з померлих, залишивши родини у Великій Україні, жили одиноко. Не всі витримували моральні, фізичні, психологічні труднощі, тому траплялися випадки самогубств. Хвороби, старі рани, важкі умови життя та праці вкорочували вік емігрантів. «Замість радости, утіхи, все частіше лунають похоронні дзвони, відправляють панахиди, улаштовуються жалібні академії»,[56] – писав «Тризуб».
Процес адаптації наддніпрянців до нового місця проживання тривав болісно, супроводжувався злиднями, обмеженням політичних, економічних прав. Зокрема, вони не мали права самостійно, без співучасті з поляками, займатися підприємництвом, створювати торговельні чи фінансові установи. «Ці емігранти, з яких більшість емігрувала з причин політичних, перейшовши Збруч, не гарантуються правом особистої свободи рухів – не мають права вільно переїздити, вони приковані розпорядженням влади до даної місцевості – не мають права вільно обирати місця свого осідку, вони позбавлені змоги зайнятися роботою відповідно свого становища, працею, яка б давала їм засоби до існування» – підкреслювалося у «Меморіалі про положення українців-емігрантів з Наддніпрянської України, перебуваючих на терені Східної Галичини».[57]
Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Польщі від 8 червня 1921 р. обмежувалося проживання емігрантів на території Східної Галичини, Західної Волині, великих міст тощо.[58] Для поселення на означених територіях потрібен був спеціальний дозвіл староства. Навіть на тимчасовий в’їзд до східних воєводств чи прикордонної смуги вимагалася спеціальна перепустка.[59] Прохання про постійне перебування емігранти мали складати через староство до воєводи, пояснюючи при цьому мотиви (служба, робота, родинні справи). В окремих випадках дозвіл міг отримати УЦК через МВС, але карти азилю видавалися з великими труднощами, а чимало емігрантів, як згадувалося, вели ізольоване життя, не контактували з УЦК.
Неврегульованість юридичного статусу емігрантів супроводжувалася свавіллям місцевої влади. На початку 1920-х років траплялося багато випадків «репатріації» чи депортації емігрантів до УСРР. Найбільшу заповзятість у цьому виявляли старости східних воєводств. УЦК наголошував: «З правного та морального погляду українська еміграція перебуває у сумному стані. Особливо важкі умови еміграції спостерігаємо у глухих кутках провінції і в першу чергу на кресах, звідки весь час ідуть скарги на утиски з боку нижчих агентів адміністративної влади».[60] У травні 1921 р. були арештовані й відправлені до Львова без повідомлення владі УНР полковник А. Долуд і поручник Пасічник.[61] На початку 1922 р. поліція заарештувала
Тризуб. – 1932. – 3 лип. – Ч. 27 (335). – С. 11.
ЦДІАУ у Львові. – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 46.
Там само. – Ф. 580. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 107.
ЦДАВОУ. – Ф. 3508. – Оп. 1. – Арк. 14.
ЦДАВОУ. – Ф. 3508. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 9.
Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 65.
